Читати книгу - "Джерело"

з широким вікном, яке виходило на сусідні дахи. Із вікна він міг бачити віддалену стрічку Гудзону з маленькими стрілками кораблів, що рухалися під його пальцями, коли він притуляв їх до скла. У нього був стіл, два крісла і величезна креслярська дошка. На скляних вхідних дверях був вирізьблений напис: «Говард Рорк, архітектор». Він довго стояв у холі, дивлячись на ці слова. Потім зайшов усередину і рвучко зачинив двері, зняв рейсшину зі столу і знову пожбурив її, неначе кидав якір.

Джон Ерік Снайт був проти. Коли Рорк прийшов до його контори за своїми креслярськими інструментами, Снайт з'явився у приймальні, тепло поручкався з ним і сказав:

— Вітаю, Рорк! Вітаю, як справи? Заходь-заходь, хочу з тобою поговорити.

Посадивши Рорка навпроти, Снайт голосно продовжив:

— Послухай, друже, сподіваюся, в тебе достатньо здорового глузду не гніватися на мене за те, що я наговорив учора. Знаєш, як це буває, — я трохи втратив голову, не через те, що ти зробив, а тому, як ти це зробив — зробив це на ескізі, на тому ескізі… гаразд, це пусте. Не ображаєшся?

— Ні, — сказав Рорк, — аніскільки.

— Звісно ж, тебе не звільнено. Ти ж не сприйняв це серйозно? Ти можеш повернутися до нас на роботу негайно.

— Заради чого, містере Снайт?

— Як це, заради чого? О, ти думаєш про будинок Геллера? Але ти ж не ставишся до Геллера серйозно, правда? Ти ж бачив, як він, цей божевільний, може змінювати думку шістдесят разів на секунду. Він же не дасть тобі цього замовлення, ти ж сам розумієш, це ж не так просто, так не робиться.

— Учора ми підписали угоду.

— Невже? Це ж чудово! Послухай, Рорк, я скажу, як ми зробимо: ти принесеш це замовлення нам, і я дозволю тобі поставити своє ім'я поруч із моїм — «Джон Ерік Снайт і Говард Рорк». І ми поділимо гонорар. Це на додаток до твоєї платні — і, авжеж, тебе буде підвищено. Потім ми матимемо такі ж домовленості на будь-яке інше замовлення, яке ти отримаєш. І… Боже, чоловіче, чому ти смієшся?

— Вибачте, містере Снайт, мені дуже шкода.

— Думаю, ти не розумієш, — ошелешено мовив Снайт. — Хіба не бачиш? Це твоя страховка. Ти ж не хочеш поки що вирушати у вільне плавання? Такі замовлення не падатимуть тобі на коліна ось так. І що ти робитимеш? А в мене ти матимеш стабільну роботу і готуватимешся до незалежної праці, якщо це те, чого ти прагнеш. За чотири-п'ять років ти будеш готовим розпочати свою справу. Всі так чинять. Розумієш?

— Так.

— То ти погоджуєшся?

— Ні.

— Але ж, чоловіче, ти сказився! Починати зараз самостійно! Без досвіду, без зв'язків, без… гаразд, геть без усього! Я ніколи про таке не чув. Запитай у будь-кого в галузі. Побачиш, що вони тобі скажуть. Це ж божевілля!

— Можливо.

— Послухай-но, Рорк, ти можеш вислухати мене?

— Я вислухаю, якщо вам цього хочеться, містере Снайт. Але, думаю, я повинен сказати, що ваші слова нічого не змінять. Якщо ви погоджуєтеся з цим, я не проти вас вислухати.

Снайт говорив довго, і Рорк слухав — без заперечень, пояснень чи відповідей.

— Добре, якщо ти так вчиниш, не сподівайся, що я візьму тебе назад, коли ти опинишся на вулиці.

— Я не очікую цього, містере Снайт.

— Не сподівайся, що будь-хто з архітекторів візьме тебе, коли почує, як ти вчинив зі мною.

— На це я теж не сподіваюся.

Протягом кількох днів Снайт думав про судовий позов на Рорка і Геллера. Але вирішив не позиватися, адже не мав на це жодних підстав, тому що Геллер заплатив йому за послуги, а будинок справді спроектував Рорк. А також тому, що ніхто й ніколи на Остіна Геллера не позивався.

Першим відвідувачем Роркового бюро став Пітер Кітінґ. Він прийшов без попередження одного пообіддя, перетнув кімнату і вмостився на Рорків стіл, весело всміхаючись і широко розводячи руками:

— Ну, Говарде, — сказав він, — це ж треба таке уявити!

Він не бачив Рорка понад рік.

— Привіт, Пітере, — озвався Рорк.

— У тебе власне бюро, ім'я й усе таке! Уже! Подумати лише!

— Хто тобі розповів, Пітере?

— О, ходять чутки. Не думав, що я стежу за твоєю кар'єрою, адже так? Ти знаєш, якої я завжди був думки про тебе. Не мушу тобі казати, що я радий за тебе і бажаю тобі всього найкращого.

— Ні, не мусиш.

— Добре у тебе тут. Світло і затишно. Можливо, не таке показне бюро, яким повинно було би бути, але що ще можна бажати на початку? До того ж перспективи непевні, адже так, Говарде?

— Цілком.

— Ти жахливо ризикуєш.

— Можливо.

— Думаєш, тобі вдасться впоратися? Я маю на увазі — самостійно?

— А чом би й ні?

— Але ще ж не пізно, ти знаєш. Коли я почув цю історію, то подумав, що ти таки повернешся до Снайта і укладеш із ним вигідну угоду.

— Я цього не зробив.

— І не збираєшся?

— Ні.

Кітінґ дивувався, чому він відчуває незбагненне обурення, навіщо він прийшов сюди взагалі, сподіваючись почути, що ця історія вигадана, сподіваючись знайти Рорка розгубленим і готовим здатися. Коли він почув новину про Рорка, його охопило якесь неприємне почуття, що не зникало ні на мить. Це почуття безпричинно поверталося, затоплюючи його сліпою хвилею люті, й він запитував себе: «Що ж це таке, до дідька? Що я почув сьогодні такого?». А потім згадував: «О так, Рорк, — Рорк відкрив власне бюро». Він нетерпляче ставив собі наступне запитання: «І що з цього?» — і водночас знав, що ці слова завдають йому болю і принижують, наче образа.

— Знаєш, Говарде, я захоплююся твоєю сміливістю. Справді, ти знаєш, я маю більше досвіду і більше авторитету в професії, якщо ти не образишся за мої слова — я кажу об'єктивно, — але я б не наважився на такий крок.

— Ні, ти б не наважився.

— Отож ти стрибнув першим. Добре-добре. Хто б міг подумати?.. Я бажаю тобі удачі.

— Дякую, Пітере.

— Я знаю, ти досягнеш успіху. Я впевнений у цьому.

— Справді?

— Атож! Звісно, я впевнений. А ти хіба ні?

— Я про це не думав.

— Не замислювався про це?

— Не надто.

— Отже, ти не впевнений, Говарде? Не впевнений?

— Чому ти так жадібно розпитуєш про це?

— Що? Чому… ні, не жадібно, я хвилююся, Говарде, — у твоєму становищі не можна бути невпевненим. Отже, ти таки сумніваєшся?

— Аж ніяк.

— Але ж ти сказав…

— Пітере, я доволі впевнений у всьому.

— Ти подумав про ліцензію?

— Я подав заявку.