Читати книгу - "Егоїстичний ген"

вважає, що загальне розуміння такого індивідуального обмеження виглядає як контроль народжуваності, але на цьому не спиняється, по суті, виводячи грандіозну концепцію, в якій усе суспільне життя розглядається як механізм регулювання чисельності популяції. Наприклад, двома головними ознаками суспільного життя у багатьох видів тварин є територіальність та ієрархія домінування, про які вже йшлося в 5-му розділі.

Багато тварин присвячують чимало часу й енергії, неприховано захищаючи ділянку землі, яку біологи називають територією. Це явище надзвичайно поширене в царстві тварин, причому не лише у птахів, ссавців і риб, але й у комах та навіть актиній. Територією може бути велика ділянка лісу, яка є головним місцем харчування пари, що розмножується, як це бачимо у вільшанок. Або (наприклад, у сріблястих мартинів) це може бути невеличка ділянка, де нема жодної їжі, але посеред неї розташоване гніздо. Вінн-Едвардс переконаний, що тварини, які борються за територію, прагнуть радше символічної винагороди, а не реальної, такої як додаткова їжа. Досить часто самиці відмовляються спаровуватися із самцями, що не мають власної території. Зрештою, часто трапляється так, що самиця, якщо її партнер зазнав поразки, а його територія була завойована, одразу ж сама переходить до переможця. Навіть у, здавалося б, вірних моногамних видів самиця може бути більше віддана території самця, ніж йому особисто.

Якщо популяція стане надто великою, деякі індивіди не матимуть своєї території, а тому не розмножаться. Отже, захоплення території, на думку Вінн-Едвардса, є наче виграшним квитком або ліцензією на розмноження. Через те, що кількість доступних територій обмежена, обмеженою є й кількість ліцензій на розмноження, що видаються. Індивіди можуть змагатися з тими, хто отримує ці ліцензії, але загальна кількість дітей, яких може мати популяція, прив’язана до кількості доступних територій. Іноді, наприклад, коли йдеться про шотландську куріпку, індивіди дійсно, на перший погляд, демонструють обмеження, бо ті, що не можуть захопити собі територію, не лише не розмножуються, а й припиняють подальшу боротьбу за неї. Складається враження, що вони всі виконують правило: якщо до кінця сезону змагань ти не здобув собі «офіційного дозволу» на розмноження, тоді добровільно утримуєшся від нього і не заважаєш щасливчикам протягом усього сезону спокійно зосередитися на продовженні виду.

Ієрархію домінування Вінн-Едвардс трактує подібним чином. У багатьох груп тварин, насамперед у неволі, але іноді це відбувається і в дикій природі, індивіди вчаться розпізнавати одні одних за силою: кого вони можуть перемогти у бійці, а хто легко переможе їх самих. У 5-му розділі вже йшлося про те, що зазвичай без бою здаються тим, хто, як вони «знають», скоріш за все їх однак переможе. Тому натураліст може говорити про ієрархію домінування або «черговість дзьобання» (названу так, бо вперше вона була описана для курей) — тобто, ранговість товариства, де всі знають своє місце і не беруться за чужу справу. Звичайно, трапляються справжні запеклі сутички і зазіхання на місце свого колишнього боса. Але, про що йшлося у 5-му розділі, загальний ефект автоматичного відступу індивідів нижчого рангу є таким, що насправді тривалих сутичок стається мало і серйозні поранення трапляються рідко.

Багато хто вважає, що це добре, виходячи з якихось не зовсім зрозумілих міркувань групового добору. Вінн-Едвардс пропонує ще сміливішу інтерпретацію. В індивідів, що посідають вищий ранг, більш напевно відбудеться розмножування, ніж у тих, хто нижчий за рангом, або через те, що їм надають перевагу самиці, або тому, що вони стають на заваді слабшим самцям отримати увагу самиць. Вінн-Едвардс вважає високий суспільний статус додатковим дозволом на розмноження. Боротьба починається не за самиць безпосередньо, а індивіди спершу змагаються за соціальний статус, що надаватиме їм право на розмноження. Вони утримуються від прямого суперництва за самиць, хоча іноді зазіхатимуть на вищий статус, тому можна сказати, що конкуренція за самиць опосередкована. Але, як у разі боротьби за територію, наслідком «добровільного визнання» умови, що розмножуватися мають лише самці з високим статусом, згідно із Вінн-Едвардсом, є не надто швидке зростання популяції. Аби уникнути гіркого усвідомлення, що кількість дітей виявилася надмірною, популяції використовують формальне суперництво за статус та територію як засоби обмеження чисельності трохи нижче за рівень, де голод вимагатиме свою обов’язкову частку.

Мабуть, чи не найбільш вражаючою з ідей Вінн-Едвардса є концепція епідейктичної поведінки, що її він вивів повністю сам. Багато тварин проводять чимало часу у великих зграях, стадах або косяках. Було запропоновано різноманітні більш чи менш розумні причини, чому природний добір сприяє таким об’єднанням, і про деякі з них я розповім у 10-му розділі. Ідея ж Вінн-Едвардса полягає зовсім в іншому. Він припускає, що, коли надвечір шпаки збиваються у величезні зграї або хмари мошок танцюють над ворітьми, вони роблять «перепис» своєї популяції. Оскільки він припускає, що індивіди обмежують свою народжуваність в інтересах групи загалом та народжують менше дітей, коли підвищується щільність популяції, цілком можливо, що вони мають певний спосіб обчислити цю щільність. Це наче термостатові потрібен термометр як невід’ємна частина його механізму. В розумінні Вінн-Едвардса епідейктична поведінка є навмисним об’єднанням у зграї для полегшення підрахунку чисельності популяції. Він має на увазі не буквальне обчислення популяції, а автоматичний нервовий чи гормональний механізм, що пов’язує чутливе сприйняття індивідами щільності їхньої популяції з їхніми репродуктивними системами.

Я спробував віддати теорії Вінн-Едвардса належне, хоча й дещо скупо. Якби мені це вдалося, я б переконав, що вона доволі імовірна. Однак, попередні розділи цієї книги мали би налаштувати вас достатньо скептично, щоби вирішити, що цій теорії бракує доказів. І докази її, на жаль, вагомими не назвеш. Вони складаються з великої кількості прикладів, що їх можна трактувати не лише згідно із запропонованою версією, але й відповідно до більш ортодоксальної теорії «егоїстичного гена».

Хоча він ніколи не використав би цю назву, головним розробником теорії егоїстичного гена щодо планування родини був видатний еколог Девід Лек. Він приділяв пильну увагу розміру кладки диких птахів, але його теорії та висновки зручні ще й тим, що можуть застосовуватися доволі широко. Кожен вид птахів зазвичай має типову кількість кладки. Наприклад, баклани та кайри висиджують лише одне яйце за раз, стрижі — три, великі синиці — з півдюжини й більше. Трапляються також і варіації: деякі стрижі відкладають лише два яйця за раз, а великі синиці можуть відкласти аж дванадцять. Логічно припустити, що кількість яєць, що їх знесла і висиджує самиця, хоча б частково контролюється на генетичному рівні, як і будь-яка інша особливість. Тобто, може існувати ген відкладання двох яєць, конкурентний алель відкладання трьох, інший алель відкладання чотирьох тощо, хоча насправді малоймовірно, щоби все виглядало так просто. Теорія егоїстичного гена спонукає нас порушити питання, який із цих генів стане більш чисельним у генофонді. На перший погляд, ген відкладання чотирьох яєць неминуче