Читати книгу - "Жовтий князь"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Один з голодуючих проказав:
– Снопи повезено, – рівно вкладуть і вапном присиплють, щоб переїдало зводянілих; а зверху знов давай…
Катранник, мов приском прошитий в груди, жахнувся: «Чи й мені доведеться так лягти? Бач, які погребники!» Дивиться в сторону ям: як там складають «снопи»; і не хоче – всім серцем противиться, не хоче повірити, що впаде і він мертвий під вапно, в черговий ряд.
«…Все чоловік на щось надіється!» – сказав сам собі; очі від могил одвів.
Стоять селяни, втоплюючи зір в заборонену браму або в недалекий похорон – мов бачать лихі сновиддя. Вже знати: даремно ждуть. Вертаються погребники. За час, як відвезено і вкладено трупи в ямі, – померло декілька хліборобів серед зборища, і тепер їх забирають. Підвода, вже навантажена, відходить, а один лежачий, ледве живий, тягнеться до неї і просить погребників:
– Візьміть мене! Все одно вмру.
Він так просить, що один сказав йому, заспокоюючи:
– Полеж тут, поки вернемось, тоді візьмем і живого – вже так тому бути!
Той лежить і дожидає.
Вертаються погребники по нього, а він – готовий; поклали на підводу і їдуть до інших, що їх декілька лягло біля дороги.
Вартові позиркують на живі і мертві тіні, тримаючи гвинтівки впоготів: при самих воротах, звідки часом виходять партійці з мішечками і, швидко звантажившись на сани або віз, мчать дорогою.
Мирон Данилович хоч змерз, дивиться на браму, як приворожений: серед багатьох односельчан, що їх очі, ніби висохлі і розлущені плоди, – такі мерхлі, – теж звернені до сподіваної вістки з млина. Але нема її.
Пролунав брязкіт віддалеки; потім посилився так, що хлібороби-тіні повернули обличчя йому назустріч. То йшов незнайомець, певно, з котрогось сусіднього села: середніх літ мужчина, сірувато-блідий, ніби вапняна маска, з небритими щоками і скуйовдженою головою; без шапки і босий. Очі теж біліють, повні недужою, мов кипучою, збудженістю. На ньому розідрана сорочка, стемніла від непрання, – самі постріпи з неї, що держаться, бо зверху навинуто цепи: і прямо через плечі, і впоперек через груди, живіт і крижі і до полатаних колін, як також навхрест по грудях. Облягли його, вкривши і звисши разом з рамтинами від полотна.
Він не дивився на сторони, але з гіпнотичною діловитістю обторкував довгастий ящик, виліплений із снігу. Обережно проносив його між примерлими хліборобами, то бурмочучи сам собі в наведенні, то підспівуючи і підводячи голос до врочистого тону або скоромовно читаючи щось, як віршик.
Мирон Данилович зблизька побачив: то – подобизна труни в руках божевільного; як модель. Ідучи, чоловік тримає річ перед собою, – здається, зобов’язаний комусь її скоро доставити. Перевіряє, чи віко справно підходить.
Всі, хто був там, гляділи на одягнутого в залізо і ждали, що далі буде.
А він кроком зайнятого чоловіка підійшов до варти, виставив сніговий гробик наперед і почав проказувати рівно, як речення до подарунку:
Заразар – заказар
наварив цепів,
празник пошив,
на кості надів,
рудою залив,
ой-ой-о-о-й!
Заразар – заказар,
кому на, кому ні,
кому труна, кому сніг,
ой-ой-ой!
Вартові і їх начальство, що виступили слухати причинного, вмить обтемніли на лицях і схопились бити його лозинами, спершу по плечах і спині, від чого залізо задзвеніло, а потім по голові. Але він тримав свій гробик і, розкривши, просив:
– Сюди всипте! Борошна: для діток…
Декілька гвинтівочників кинулись на нього і потягли в двір, підохочуючи прикладами, – так його, дзвенющого з побиття, шарпко потягнено в двір і вштовхнуто в якісь дальні двері, що наполовину входили під ґрунт.
– Просвітив орду! – озвавсь один з кволих, що прилягли на сніг.
Відходив додому Катранник, і тривога тінила, болісна і чорна, мов північна туча, з якої невидимі вістря пронизували душу, мучачи погрозою.
Нічого не придумаєш. Пропадай – і годі!..
Біля крайніх хат, звернувши круто, пішов навпростець по вузькому сліду. Сутеніло. Біля глиняної стіни, що одна зосталась від житла, побачив кінський маслак, весь кругом обгризений гладко, як кремінь, – хтось ішов і кинув.
Дивився на кістку Мирон Данилович і тоді, через невиразний відрух душевний, проблиснув здогад – з відрадою і також непевністю. Поспішив селянин додому: мерщій збиратися в дорогу; здобич, про яку згадав, могла врятувати сім’ю, або хоч позбавити тепер від найлютішої муки.
Жінка дивиться, чого він метушливий.
– Як там було?
– Жди їхнього добра! – відказує Мирон Данилович, беручи лопатку і сокиру. – Міліція помагає партійному тягти борошно, а кругом хліборобська кров лягла. Я пригадав: коня закопано в мерзлоту.
– Скільки всіх бідує, і щоб ніхто не вигріб?
– Може, ні.
– Скрізь риються.
– Це за колгоспним, де рідко ходять.
– Ну, спробуй! А щось не дуже віриться.
Він пішов на ніч у степ, обминаючи колгоспний двір; страчував напрям і довго топтався серед сніжних могилок: оглядав, чи схожі на кагат. Розгрібав звичайні кучугури або рив ґрунтові зморшки. Опівночі натрапив на загребу. Почав бити лопатою мерзлу землю, і – видно: тут хтось докопувався. Середина порожня.
Мирон Данилович витер піт. Жах обгорнув, коли остання сподіванка розвіялась. Він сів, болісно горюючи; до того болісно, що враз зірвався від нестерпного почуття, – ходить по кагату. Міг кинутися миттю: бігти! Світ за очі – бігти! – від місця, де так тяжко скривджений.
Коли ж притих і став далі рити, то частини коня виступили, мов скам’янілі, що аж гримлять: ось, передні ноги з півгрудиною і головою, а в другому кутку – задні ноги, з клубами! І решткою – круп. Радів копач нестримно, як попереду горював; конини чимало, на тижні вистачить. Роїться здогад про когось: «Із санчатами, приходив, вирубував великі шматки, гляди, заслабнув та потім і кінець».
Сікши передні ноги конячі і грудиння, Мирон Данилович відділив грубіші кості на другий раз; кращі шматки в мішок склав, а останок загріб під землю і сніг. Відходив поволі і часто спинявся. Поки добрів до своїх воріт, почало сіріти. І пітний був, і промерзлий. «Як собака набігався! – означив собі, йдучи попід вікнами. – Пощастило проскочити крадькома, а то б відняли». В хату ввійшов веселий.
– Конятина з закритого розподільника! – сказав дружині. – На білі карточки дають.
Вона аж руками сплеснула, заглянувши в мішок:
– Багато як! Тільки це – на чорні карточки.
Оглядає здобуток:
– Добре м’ясо; не порчене, бо зразу промерзло. Гріти будем.
Він мав сили нарубати хмизу, коли ж ліг – миттю заснув.
Діти роздивляються на м’ясо.
– Боятимуся їсти! – повідомила Оленка.
– М’ясо як м’ясо, –
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жовтий князь», після закриття браузера.