Читати книгу - "Малиновий пелікан"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– А як конкретно ви все це вмієте робити? – запитав він.
– Що саме? – запитав я.
– Ну, ось все це, що ви казали. Підривати, завдавати, послаблювати, висміювати.
– А ви не знаєте? – здивувався я. – Так я ж письменник-сатирик. Доволі таки, між іншим, відомий, – додав я про всяк випадок.
– А-а, – розчаровано протягнув американець, – письменник-сатирик… Щойно у мене був ваш колега. Також письменник і також сатирик і, напевне, відоміший за вас.
– Хто ж це? – запитав я ревниво і, перебираючи в пам’яті, нікого, відомішого за мене, не згадав.
– Ну, цей… – американець напружив пам’ять. – Ну, Щедрін.
Мені полегшало.
– Щедрін, – поправляю, – не письменник, а композитор.
– Ну, тоді, – каже, – не Щедрін, а Салтиков.
– А Салтиков, – кажу, – ще й того гірше, кінорежисер. До того ж він до вас прийти не міг, бо вже десять років, як помер.
– Та ні, – махнув американець з досади рукою. – Не Щедрін і не Салтиков, а обидва, як кажуть, в одному флаконі. Ну, тобто, цей ваш… як його?
– Салтиков-Щедрін, чи що? – здогадався я і згадав того, заплаканого, з яким зіткнувся біля виходу.
– Саме він, – сказав американець, задоволений тим, що його нарешті зрозуміли. – Ваш письменник-сатирик. Класик.
– Авжеж, – кажу, – заперечувати не буду, класик. Але він зовсім давно помер. Ще давніше, ніж режисер Салтиков.
– Ось, – похитав головою американець, – я також думав, що він помер, а він каже, доки Росія зостається такою, як є, він безсмертний. Я давно помітив, – продовжив він, попихкуючи сигарою, – що ніде у світі немає стільки безсмертних покійників, як у Росії.
Мені нічого не зосталось робити, як погодитись:
– Кого-кого, а безсмертних у нас вистачає. Майже стільки ж, скільки ледь живих. А ще є один вічно живий. Лежить у Мавзолеї. А що, Салтиков-Щедрін пропонував вам свої послуги?
– Запропонував. Сказав, що може написати продовження міста… Цього… Ну, сіті оф стьюпідіті.
– Продовження «Історії одного міста»? І ви відмовилися? – закричав я з обуренням.
– Ні, ми не відмовилися, але я посадив його перед телевізором, поставив DVD з записом засідання вашої думи і кажу: «Ось вам ваше сіті оф стьюпідіті».
– Уявляю собі, як Михайло Євграфович плювався.
– Що ви! – сказав американець. – Він спочатку дуже сміявся. А потім плакав. Дуже сильно плакав. Зізнався, що ніякого гонорару не заслужив. Ви, каже, не тратьте дарма грошей своїх платників податків. Не наймайте іноземних агентів. Не боріться з цією владою. Вони без вашої допомоги зроблять самі більше, ніж ви хочете. Підірвуть основи, завдадуть збитків престижу, послаблять обороноздатність, все розкрадуть і виставлять самі себе і всю країну на таке посміховисько, яке недоступне жодному генію нашого жанру. Ні Свіфту, ні Гоголю, навіть мені. Я скільки років, каже, потратив на те, щоб довести до досконалості свою сатиричну майстерність, і багато людей досі вважають мене великим письменником. Але який я великий на тлі цих ось людей? Що таке, сказав він, місто Глупов? Жалюгідна пародія на те, що вони роблять сьогодні. Я придумав градоначальника Органчика, я уявив собі глупівців, які головами б’ються і щуку з церковним дзвоном хоронять, але такого, щоб цар літав на чолі журавлиного ключа, для таких видумок я надто бездарний, сказав він, і розплакався іще більше. Я хотів дати йому трохи грошей хоча б на метро, але він тільки махнув рукою і втік.
Ми помовчали. Я допив віскі. Джон запитав:
– Вам долити?
Я сказав:
– Ні, спасибі.
І поглянув на нього запитально.
Він знизав плечима і, розвівши руками, пробурмотів:
– Я дуже вибачаюсь, але у нас зараз такий бюджетний дефіцит, такий зовнішній борг… I’m sorry.
Я зрозумів, що це ввічлива відмова і засмутився, але образився не на американців, а на депутатів Державної думи, на вищих чиновників нашої держави, церковних ієрархів, які так себе ведуть, такі ідеї народжують, такі промови виголошують, що сатирику нічого не зостається, крім у кращому випадку жалюгідного копіювання. Такі в них фантазії, що куди мені з моїми доморощеними потугами. А ворогам існуючого режиму чи нашим іноземним агентам і взагалі робити нічого. Хіба що сидіти, потирати руки й радіти, що все за них роблять. І шкодувати лише за тим, що грантів їм не дають.
Я вже взявся за ручку дверей, коли цей Даблджонсон зупинив мене вигуком: ей.
– Ей! – сказав він. – Містер… містер…
– Смородін, – підказав я.
– Так, містер Симордін. Ось я хочу запитати вас одне запитання. А ви не хотів би здійснити в вашій країні революція?
– Що? – кажу. – Революцію? Це у якому сенсі?
– Ну, революція, це коли багато людей виходять на вулиця, палять покришки, б’ють скло, кидають коктейл Молотова.
– Та знаю, знаю, бачив по телевізору. А причому тут я хотів би чи не хотів?
– Ну так, якби ви захотів зробити й очолити у вашій країна революція, ми вам допоможемо. Ми самі не можемо вмішати себе у ваші внутрішні справи, але якщо ви будете виробляти революція, ми будемо вам охоче допомагати позаду.
Я навіть не можу передати, яка буря виникла в моїй душі. Мені відразу стало і жарко, і холодно, і піт виступив на вухах. Я сів на стілець і попросив налити мені ще бурбону. Він налив півсклянки. Я це висушив залпом і про всяк випадок запитав конкретно:
– Ви хочете, щоб я влаштував у своїй країні революцію?
– Але ми вам будемо заплатити.
– Але ви ж розумієте, що я не по цих ділах. Я не революціонер. Я можу тільки словами бла-бла-бла і нічого більше.
– Даремно ви скромничати. У вас ще недавно за бла-бла-бла великі строки давали і є сподівання, що скоро знову будуть давати.
– Це все можливо, – погодився я. – У нас слово цінують. У нас за слово іноді навіть убивають. Але революція в своїй країні… Ні, ви вже мене на таке діло не підбивайте.
– Але ми вам будем хорошо заплатити.
Я припускав, що не погоджуся ні за які гроші, але все ж запитав з чистої цікавості:
– Скільки?
У нього на столі була купка квадратиків паперу для заміток. Він взяв один, написав цифру і показав мені. Ух ти! Я навіть свиснув від подиву. Але все-таки уточняю обережно:
– Це в дерев’яних чи в зелених?
Він посміхнувся.
– У будь-яких, які вам подобаються.
Коли б ви бачили цю суму, у вас би теж голова обертом пішла. Я думаю, що коли б такі гроші запропонувати будь-кому з наших патріотів, хоч Семигуділову, хоч Полканову, хоч навіть Бугі-Вугіну, вони б погодилися негайно.
Я вирішив уточнити – а яку, мовляв, вам революцію: рожеву, помаранчеву чи? Джон сказав: будь-якого кольору,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Малиновий пелікан», після закриття браузера.