Читати книгу - "Вар'яти: Вибрана проза"

своїх нервах не оженилися. То є дуже вигідно, коли чоловік має кому пожалітися. Може навіть серед ночі розбудити жінку і, крикнувши: «Тепера вже знаю, кого в домі маю!», — перекинути для початку шафу. Після того, ви б мали інший погляд на світ, — пояснював Гантя. — Котрого янгола я маю витягти?

— Все їдно, пане Гантя. Може, того, що йому ланцюг ззаду метляється.

Витягли архангела Гавриїла, котрий з гуркотом скотився по інших фігурах і надламав при тому свого вогненного меча. Поки вклали його на козли, обидва добряче впріли.

— Ми тут зовсім як санітари… — сказав Гантя, дивлячись при цьому Гавриїлові в чисті вирячені очі. — Женячка не така вже й зла штука, коли знайдуться діти. Скілько то потім радощів, як синочка припровадять вам поліцейські, а за донечку весь час треба трястися, щоби хтось їй пузо не надмухав… Відітну йому ті його крила, можна?

— Ясна річ.

Сторож приглядався, як Гантя двома ударами сокири відтяв крила, так легенько, що здалося ніби янгол тими крилами стріпнув. Потім сторож сказав:

— Файно було б, якби там у вас знайшовся карний кодекс. Дивлюся раз із хорів і бачу, що їдна молодичка цупить квіти з вівтаря. Збігаю вниз і кажу: «Прошу пані, то блюзнірство!» А вона мені: «То вдавіться собі тими квітками!» Боже, Боже!

Гантя мрійливо почав розповідати:

— Колись я з моєю жіночкою мав дуже файну відпустку. Відпровадив її на вокзал, посадив на потяг, і поїхала вона до родини, а я на цілий тиждень лишився сам і аж покувікував зі щастя, як ситий кабанчик Думаю, що оті фігури мають люксусово горіти, нє? Сам би спробував. От нащипати б на підпалок янгольських крилець, потім докинути ногу або руку з піднятим пальцем.

— Таке дерево палиться краще нікуди.

— Я в тім певний, але мурашки мені біжать попід шкірою, як подумаю, що, коли б я розрубав янгольську голову гейби той різник, те голубе око весь час би гляділо на мене. Всі в нього риси чисто людські, виглядає на футболіста з кучериками. Чи вірите, коли ми отако ріжемо цього янгола навпіл, то мені здається, що от-от кров цвиркне.

— То так буває тільки за першим разом. Я теж мав колись таке чуття. Але що з цим робити? До музею це добро не приймають, а в церкві нам старе руб’я без потреби… Увага!

Архангел Гавриїл розколовся надвоє. В один бік полетіли ноги, а в другий — тулуб, головою в тирсу.

Гантя глянув фігурі в очі.

— Боже! Геть подібний до одного кельнера, що грав з нами в реґбі. Був кельнером у барі «Марлета», Прага-2, вулиця Кршеменцова. Якийсь час боксував навіть у вар’єте на Карліні і мав тоді на ім’я Джонні. Хоч, правда, в житті називався Пршібил.

— То ви грали в реґбі?

— Це була моя слабість у молоді роки, — сказав Гантя і поклав янгольський торс на козли. — Я був свідком зародження зварйованого м’яча у клубі «Спартак». Тренував нас французький консул Канела. Сколотив першу команду з легкоатлетів, а решту з різників. М’яча я вициганив у Емеріха Рата, а стовпчики дала нам «Славія»… Але чому ви завше такі сумні?

— Парафіяни мене забембали. Нинька злапав я їдного старпера. Сидів на лавці, їв очима вівтар, а ціпка тримав межи колінами. Дивлюсь я з хорів… і прошу собі тільки уявити: той дідух цюняв собі на ціпка, а по ціпку стікало дзюрком просто на підлогу. Найрадше б я цілу ту церкву на тріски порубав. Але оповідайте далі…

— Різники показали себе добрими спортсменами. На тренування перло купа людей. А як в роздягальні ми поскидали одіж і оглянули себе, то почало нам здаватися, що дамо чосу навіть англійцям. Бо, щоб ви знали, кожен різник — це романтик. Першу зустріч ми мали з Брно. З командою студентів. Як подавали нам руки перед грою, то дрижали, мов посолені жаб’ячі стегенця.

Вони витягли пилку, бо голова архангела трималася вже тільки на трісці, сторож сперся на козли й відламав ту голову разом з кучерями.

— Зачинаємо грати, а Махач, той різницюра, каже: «Вважай, Гантя, на їхнє крило, щось воно мені не подобається. Не пусти їх за білу лінію». Граємо вже зо чверть години і…

Гантя роззирнувся, потім вхопив під пахву відтяту голову й кинувся бігти подвір’ям.

— Махач мені пасує, а я ловлю м’яч і біжу. Роблю гак перед їхнім нападаючим, той падає на мене, але м’яча я не випускаю.

Гантя впав на землю, обома руками стискаючи під підборіддям дерев’яну голову.

— Хлопці кричать: «Гантя, ще два метри!» А різники тим часом файдолять тих студентів. Але ті, що від них вирвалися, обсіли мене і я з тою цілою ґрандою на плечах… ота-ково — на ліктях…

Сопучи з натуги, мовби йому всі янголи з цього звалища скочили на плечі, доповз Гантя на животі з дерев’яною головою аж до порога складу і там її поклав.

— І два очки для нас… — закінчив Гантя.

Потім підвівся й обтріпався.

— Але пізніше брнівські розкрутилися! І що з того, коли такий різник забивав кулачиськом телицю? Що тут важить сила, коли студенти мали техніку! Доптались нам без кінця по п’ятах. Чого ви весь час такий задуманий?

— А ви собі уявіть: випускають якогось штурпака з в’язниці. Він приходить перевдягтися до нас у церкву. Брудну сорочку зараз шпурне під лаву чи за бічний вівтар. Або візьміть пияків! За дверима церкви така сволота наригає, а наш панотець зводить очі в небо і голосить: «Ми християни і все-все мусимо вибачати!» Розумієте? Пан декан вибачає, а я мушу тоту риганину прибирати! А після того ще йду обідати в дієтичну їдальню. Ну то що, попиляємо ще їдного?..

— Котрого? Того з блакитними крильцями, чи того, що подібний до дискобола?

— Може, ліпше того, що гейби свінґа танцює? Бо знаєте, пане Гантя, в церкві приємно дивитися хіба що на закохані парочки. Вони собі цілуються десь там за колоною і навіть небесній владі, мабуть, приємно за цим спостерігати. Але раз я натрафив на молодицю, котра поправляла собі панчохи за казальницею, та ще й вилаяла мене… «Не можеш відвернутися, свинтуху?». Кажу вам, пане Гантя, коли Бог існує, то мусять в нього бути нерви, як реміння… — мовив тихо сторож, коли вже вони пиляли наступного янгола, котрий ніби танцював свінґа. — Навіть ікони часом мене не тішать.