Читати книгу - "Східний синдром"

І він встав, на дерев’яних ногах, наче ампутант на протезах, прошкандибав кілька метрів і важко опустився на стілець поряд.

— Я помітила, що ви йшли за мною. Так сподобалась? — не привітавшись, одразу запитала.

Її очі дивилися сторожко й підозріло.

Макс розгубився.

— Вибачте, не хотів вас налякати. Спершу сплутав вас зі знайомою, а потім просто стало цікаво роздивитися ваше обличчя.

— Я схожа на вашу колишню? — Дівчина саркастично вигнула брову.

— Ні-ні, на одногрупницю, яку давно не бачив, але знаю, що вона живе в Харкові, — збрехав, мимовільно опустивши очі. — Але навіть радий, що обізнався. Я Макс.

— Рита. — Її «р» було майже по-французькому м’яким, і Максим зауважив, що яскраво-червона помада трохи відбилася на її рівних зубах.

— Може, шампанського, соку чи кави за знайомство?

Вона провела поглядом по його шрамах, які вже не так виділялися на засмаглому обличчі, й відповіла:

— Шампанського.

Стрімко увірвавшись у Максове життя, Рита одразу спробувала захопити його повністю. Через тиждень після знайомства в його ванній оселилася її зубна щітка, крем і тонік для обличчя. Через два вона привезла пакет своїх речей, які розклала на полиці в шафі, посунувши його нечисленні футболки та штани.

— На вулиці стає холодніше, не хочу замерзнути зранку, коли йду від тебе на роботу, — аргументувала наче логічно.

Через три тижні Рита спробувала переїхати до нього назовсім, але наштовхнулася на залізобетонний спротив.

— Я вважаю, ще не час, — пояснив своє рішення однією фразою, не розмінюючись на подробиці.

Рита сердито хряснула дверима й потягла сходами вниз валізу, стогнучи від злості й зусиль.

За два тижні вона повернулася — саме того дня, коли Максим отримав повідомлення про зарахування його на на­вчання. За два місяці він мав вийти на патрулювання харківських вулиць.

Навчання не було ні складним, ні легким — воно просто було. І Макс намагався взяти максимум від нього. Пари з ранку й дотемна, гаряча кава в галасливих коридорах, конспекти з райдугою різнобарвних стікерів, дівчата, що кокетують із майбутніми напарниками.

Зустрічі з Ритою ставали чимраз рідшими, але вона не здавалася. Дзвонила першою, шукала приводів для раптового візиту. Ці стосунки, нав’язливі та клейкі, Максим не міг ні продовжувати, ні припинити. Так, Рита була лише замінником Олі, її китайською реплікою, але йому нині так потрібна була жива людина поруч. Він утомився від самотності. Утомився жити минулим. Ритина присутність створювала ілюзію теперішнього, яке цементувало його життя докупи. Він просто плив за течією, чекаючи, коли вона нарешті втомиться і кине його перша.

  ***

Щоразу, коли Таня виходила на вулицю, у її вухах звучали слова Комети: «Ходи й озирайся…» Власне, так вона й робила. Часто, відійшовши якихось кілька десятків метрів від свого під’їзду, вона спиною відчувала чийсь липкий погляд і гарячково озиралася з серцем, що калатало десь у лівій п’яті. Але натовп байдуже плив повз неї, скільки Таня не вдивлялася в незнайомі обличчя. Сергієвого серед них не було.

Страх накочувався на неї хвилями. Вона то вирішувала, що нема чого боятися, бо Сергієва майбутня швидка помста — то тільки фантазії Комети, які вона сприйняла на віру, то ховалася в глибині квартири, помітивши з вікна загрозливу незнайому чоловічу постать біля парадного.

Справа з отриманням громадянства ніяк не просувалася. Вона зависла в повітрі, як канатоходець на тонкій, невидимій глядачеві мотузці. Відсутність довідки про несудимість стала непереборним бар’єром, і Таня не знала, чи вдасться їй колись його подолати. Усе впиралося в те, що родичів, які могли б її отримати, в неї не було. Уже не було.

Смерть матері не завдала їй сильних страждань — занадто далекі й чужі вони були. Зараз Таня згадувала її, лише шкодуючи, що та не може допомогти доньці, зробити для неї те корисне, чого так ніколи й не зробила, коли могла.

Разом із «Мажорчиком» Таня шукала варіанти. Розшукувала в соцмережах колишніх однокласників, дитячих подруг чи бодай якихось далеких родичів, котрі погодились би за винагороду дати хабара чиновнику й отримати нарешті ту кляту довідку. Подумали навіть про вітчима, але його слід губився в одній із колоній.

Коли Ларіна відчула в собі сили вийти працювати, на допомогу знову прийшли родичі Джамілі, які без зайвих запитань взяли її на ту саму роботу, що й до війни. Таня раділа, купюра до купюри перераховуючи свою першу зарплатню — до неї вона «сиділа» на волонтерських шиях, безкоштовно живучи в квартирі, яку оплачували батьки Джамілі. Здавалося, доля знову повертається до неї обличчям. Вона зібрала докупи розбите серце, впоралася зі своєю залежністю й зібралася йти далі.

Наприкінці вересня, на який припав черговий виток її страху і безнадії, у «Фейсбуці» вона отримала відповідь на своє повідомлення від колишнього однокласника.

«Я подумав над твоєю пропозицією, — писав той. — Сто доларів — і я зроблю це для тебе. Не думай, що це задорого, — наче виправдовуючись, продовжував він. — Усе ж таки я теж ризикую, сама розумієш, хто ти».

«Окей, — відповіла вона, — але де гарантії, що ти мене не кинеш?»

Він прислав смайлик і додав: «Не сци, Ларіна, я не кидала».

Так у Тані стало на одну причину більше для головного болю: чи вірити єдиному, але дуже непевному посередникові? Як могла, вона зібрала крихти інформації про нього в інтернеті. Виявилось, що того затримували на «Марші мільйонів» 2012 року, тож до симпатиків нинішньої російської влади він не належав, принаймні так було три роки тому. Значить, з ідейних переконань він її не кине, але чи не обдурить з іншої причини, спокусившись дармовими легкими грішми? Відповіді на це запитання в неї не було.

Порадившись з Андрієм-«Мажорчиком», вона вирішила ризикнути. Двісті доларів — по сто чиновнику і посереднику — мізерна платня за свободу.

— Колись віддаси, — одразу виклав перед нею дві зелені банкноти «Мажорчик». — Схрести пальці й сподівайся, що в нас вийде.

Однокласник справді не збрехав — за два тижні довідка вже була на руках у Тані. «А ти мені подобалась у дев’ятому класі», — написав він їй наостанок і приєднав до повідомлення картинку котика з червоним сердечком. Таня не відповіла. Тепер, коли були зібрані й подані всі документи, їй залишалося тільки чекати й вірити.

У ті дні, коли бабине літо роздавало свої останні теплі презенти, Таня випадково побачила Сергія. За звичкою вона починала кожен день із перегляду новин і відео із зони АТО. Поспіхом сьорбаючи каву на кухні, раз по раз позирала на годинник — у неї ж бо тепер робота, на яку не варто запізнюватись, — і водила пальцем по екрану смартфона. Сонце з вікна сліпило очі, й було видно, як танцюють у його променях крихітні пилинки.

Той ролик вискочив якось зненацька, і вона навіть спочатку не збиралася його дивитися, бо героями були російські спецпризначенці, які тепер порядкували на Донбасі. Але кава виявилась занадто гарячою. Таня обпекла піднебіння і горло, закашлялась, і палець, ковзнувши,