Читати книгу - "Моцарт із Лемберга"

здавалося, також за ним спостерігав і, можливо, припустив, що на тлі кам’яної стіни його не помітять. Проте Францові все ж вдалося його розгледіти... Тієї ж миті Моцартові пригадалися пережиті нічні жахіття, і за комір сорочки ніби просочилося крижане передчуття небезпеки. Чи цей чоловік не сам Франсуа Галль, що від самої ночі чекав, доки він вийде з готелю? Адже він вислизнув із рук поліції і тепер, можливо, прагнув завершити свою криваву справу! Якщо так, то слід негайно забиратися звідси...

Франц спочатку позадкував, не зводячи очей з незнайомця, а тоді повернувся й швидким кроком рушив у той самий бік, звідки щойно прийшов. Принаймні йому так здавалося, бо за хвилину, роззирнувшись, не впізнав довколишніх будинків.

— Що за чортівня? — вирвалось у нього.

Чоловіка в сірому також не було видно, проте той міг ховатися де завгодно. Якщо йому вистачило спритності прошмигнути в готель і проникнути в його кімнату, а потім ще й пошити в дурні поліцейських, які на нього накинулися, то він завиграшки може притаїтися в людному місці й непомітно спостерігати за своєю жертвою. «Треба тікати звідси», — блиснула думка. Він кинувся тепер в інший бік, шукаючи поглядом знайомі будинки, а передовсім церкву святого Петра, яка могла б слугувати йому орієнтиром, коли відчув, що необачно когось штовхнув. За крок від нього жінка у світло-зеленій сукні, нахилившись, поспіхом збирала розсипані овочі, які, вочевидь, ще секунду тому були в її кошику.

— Oh! Verzeihung![39] — вигукнув Моцарт і, забувши про свого невидимого переслідувача, кинувся їй допомагати.

— Ви могли бути уважнішим, шановний пане, — не піднімаючи голови, сказала жінка, — на вулиці є інші люди, окрім вас.

— Ваша правда, я незграба, — відповів Франц, аби залагодити цю прикрість.

Він якраз підняв з хідника капустину, коли жінка на нього глянула. Погляд її несподівано завмер від подиву.

— Ви?.. — промовила вона так, ніби хтось стис їй горло.

Франц також не одразу прийшов до тями, а тоді видихнув з легень добре знайоме ім’я:

— Анна!

Перед ним і справді була донька-втікачка графа Баворовського. За роки вона змінилася, проте не втратила вроди. Витончене обличчя Анни належало красивій жінці, а не милій дівчині, яку він пам’ятав. От тільки було тепер стомлене... Проста баварська сукня їй неабияк личила, хоч була вже добре зношеною.

— Що... що ви тут робите? — запитала жінка, потроху отямлюючись від несподіванки.

— Шукаю вас.

— Мене? Але як... Звідки ви дізналися?..

Франц раптом пригадав, що за ним стежать, і відчуття їдкого страху знову до нього повернулося.

— Ми можемо зайти до вашого дому? — запитав він пошепки. — Ви ж бо мешкаєте десь неподалік, так?

— Так, але... Господи, звідки ви й це знаєте?

— Адам розповів мені.

— Адам? — викрикнула Анна. — Я вже тиждень його не бачила! Де він?

— Я все розповім, — спробував заспокоїти її Моцарт, — ходімо, прошу вас.

Обличчям жінки покотилися сльози, але вона одним рішучим рухом стерла їх і звелася на ноги. Франц сторожко роззирнувся.

— Ви на когось чекаєте? — запитала Анна.

— Якраз навпаки: побоююсь, що хтось вичікує мене, — відповів той.

— Віддайте капусту, — сказала жінка.

— Що? — не зрозумів Моцарт.

— Ви тримаєте капусту, Франце. Поверніть її мені в кошик. Вашим рукам більше пасують нотні зошити, — мовила вона, — адже ви не залишили музику?

— Ні.

«А ви?» — хотів перепитати Франц, проте не наважився. Певно, в Анниному житті сталося багато змін. І хтозна, чи серед них лишилося місце музиці.

Вона рушила, повернула у провулок, і він поспіхом пішов за нею. Пройшовши з десяток кроків між брудними стінами, Анна зупинилась перед важкою потрісканою брамою.

— Нам сюди, пане Моцарте, — тихо промовила жінка і налягла всім тілом на дерев’яну стулку.

Брама піддалася. Кам’яними сходами піднялися на другий поверх, де було кілька майже однакових дверей. Одні з них Анна прочинила й запросила Франца увійти.

Всередині помешкання виявилось невелике, проте чисте й затишне. Передпокій та вітальня були обставлені скромно: лише необхідні непоказні меблі, сяке-таке срібло та вигорілі штори на вікнах.

— Я ходжу на ринок сама, — пояснила чомусь Анна, ставлячи на підлогу кошик з овочами, — моя служниця приходить до мене тільки двічі на тиждень. Допомагає на кухні...

Анна зняла з плечей накидку і поклала її на софу, даючи зрозуміти гостеві, що капелюха й рукавиць у нього ніхто не прийме. Він усміхнувся. Жінка все ще ховала очі. Спитати вона хотіла багато, але, схоже було, що не наважувалась почати першою. Якусь мить тривала мовчанка.

— Анно, — першим озвався Франц, — я такий щасливий вас бачити.

Жінка раптом схлипнула. Потім ще раз. І в наступну мить зі сльозами кинулась до нього в обійми.

— Франце, милий Франце! — ридала вона. — Якби ви знали... як я... скучила... Господи, як хочеться повернути... минулі часи!

Моцарт спершу розгубився, а тоді почав гладити Анну по волоссі. Минулі часи і йому тепер здавалися дорогими серцю, але втраченими назавжди.

Та зрештою вона заспокоїлася, відійшла від нього й піднесла до обличчя хустинку, а тоді, ступивши кілька кроків, сіла на софу біля вікна.

— Я постаріла, так? — тремтячим голосом запитала жінка.

— Ви подорослішали, Анно. Адже я знав вас ще зовсім юною, — відповів Франц, — і ви надзвичайно гарна.

Вона вперше всміхнулася. Хоч невідомо було, чи це зблиснула усмішка радості, чи гіркоти.

— Ви також змінилися, пане Моцарте, — раптом сказала вона, — у вас з’явилося більше впевненості й чогось такого, що... викликає довіру.

— Отже, раніше ви мені не довіряли? — пожартував Франц.

— Раніше я б не плакала у вас на плечі, — сказала вона, — зрештою, я також знала вас юним. А тепер переді мною гарний дорослий чоловік.

Франц зашарівся й не зміг знайти жодного слова для відповіді. Щоб якось виправдати мовчанку, він вдав, ніби мусить прокашлятися.

— То що з Адамом? — запитала Анна. — Що цього разу?

— Він... у поліції, — трохи повагавшись, сказав Моцарт, — але ви не лякайтеся, Анно. Я подбаю, щоб він невдовзі повернувся до вас.

— Він і вас у щось втягнув?

— Ні, це радше моя провина... Не провина, а... Вибачте, боюся, я не зможу вам усього пояснити.

— Гаразд, не