Читати книгу - "Прощення"

Роза час від часу відламує шматок і запиває довгими ковтками кока-коли з дволітрової пластикової пляшки. Перед дзеркалом у ванній жінка однією рукою спритно заколює волосся. Пензлик для нанесення пудри торкається обличчя, зупиняється на подовгуватому шрамі за правим вухом. Роза повільно проводить по ньому вказівним пальцем, замислено виходить із ванної кімнати і сідає перед шкатулкою Кирилова. Уважно, по черзі, розглядає фігурки, зупиняється, починає все спочатку. Раптом зривається на ноги, витягує з кишені шуби квиток та невеликий флаєр і тримає їх над скринькою.

Через кілька хвилин Роза знову стукає в номер Білого, цього разу гучніше й рішучіше. Адам відчиняє. Він саме застібає ґудзики на білій сорочці. Роза одразу ж зауважує опіки та синці на його шиї.

— Що це?

— Я був у Анастасії Ґрін, — тихо каже Білий і зникає у ванній. За хвилину повертається. Замість сорочки на ньому чорний гольф, що закриває всю шию.

— Я відпустив душі, що в ній жили. Вона теж не знала, хто інші члени «Великого Орка». Сказала тільки, що ключовою фігурою є Вода. Важливою може виявитися інформація, що Анастасія має квартиру в престижному будинку. Це такий собі бордель Води. Туди він поселяє своїх жінок, які займають ключові посади в міських установах.

— Звідки в тебе на шиї синці? — запитує Роза хрипким голосом.

— Перед тим, як я звільнив Анастасію, — бурмоче Білий, — довелося з нею поборотися.

Білий замовкає, стискає губи, обертається і дивиться у вікно.

— Не хвилюйся, все гаразд. Анастасія вже не є членом «Великого Орка», — трохи згодом каже Білий.

Якусь мить Роза дивиться Білому у вічі проникливим поглядом. Крижаним, що пронизує наскрізь і сягає туди, де болить найбільше. Білий відводить очі та знову вглядається в темряву по той бік вікна. Роза ставить на стіл скриньку отця Кирилова.

— Я їздила містом, вивчала туристичні атракції Марибора. Хотіла подивитися міський акваріум. Насправді це не акваріум, а убогий будиночок посеред парку. В експозиції музею — кілька нещасних рибок, змій та павуків. Там не було ані душі, крім охоронця й рибок, які плавали по колу, морських зірок і морських анемон, що приклеїлися до скла акваріумів. Я вже думала йти геть, коли дещо побачила.

Роза сідає на ліжко Білого й схиляє голову, її важке волосся розсипається по правому плечі.

— Я побачила акваріум з маленькими восьминогами. Багато маленьких восьминогів. Вони виповзали з-під щупалець великого восьминога, що лежав на піщаному дні акваріума. Він був майже невидимим: зарився в пісок і набув такого ж кольору. На карточці біля акваріума написано, що восьминоги — одні з найрозумніших морських істот. Дуже цікаво, що мозок восьминога розташований відразу ж біля ротової порожнини. Уяви, для восьминога майже нема різниці, чи їсти, чи думати, — ці дві дії для нього мало не однакові!
— Я не розумію, куди ти хилиш, — каже Білий, ступаючи крок до Рози.

— Якраз тоді наглядач приніс їм поїсти. В акваріум, де були великий восьминіг із маленькими, він занурив пляшку з раком усередині. Пляшка мала дуже вузьке горлечко. Здавалося б, дрібні восьминоги, не кажучи вже про великого, ну ніяк не зможуть добратися до рака через такий манюній отвір.

— І? — питає Білий дещо нетерпляче.

Роза усміхається і спокійно продовжує.

— Видовище було жахливим. Великий восьминіг одразу присмоктався до скла пляшки, його щупальця з шаленою швидкістю обмацували поверхню і незабаром знайшли горлечко. Спрут всунув туди одне щупальце, інше і врешті-решт голову. Це було неймовірно.

— Ходімо? — збентежено каже Білий, знімаючи зі стільця сіре зимове пальто з високим коміром. — Вже пів на сьому. Через півгодини починається вистава.

— Ця сцена не йде мені з голови, — продовжує Роза мовби й не чуючи. — Величезний спрут настільки гнучкий, що може пробратися в найменшу щілину й там убити свою здобич. Але я хотіла розповісти не тільки про це. Я дещо з’ясувала, поглянь.

Роза витягує з кишені рекламку. На ній написано: «АКВАРІУМ-ТЕРАРІУМ У МАРИБОРІ». Барвисті фотографії риб та інших створінь, години роботи, ціна вхідного квитка, знижки для груп.

— Потримай флаєр над скринькою отця Кирилова. Що ти бачиш?

Білий дивиться на Розу.

— Подивись на логотип акваріума, Адаме. Бачиш восьминога, зображеного над написом? Тепер порівняй його із зіркою в шопці отця Кирилова.

— Вони дуже схожі, — каже Білий.

— Так, — погоджується Роза і наближає своє лице до обличчя Білого, чоловіка огортає запах мускусу. — Це не шопка і не Вифлеємська зірка, яка знаменує народження Спасителя, Адаме. Це портрет «Великого Орка». Полічи промені, які розходяться від хвоста комети. Їх вісім. Як і щупалець восьминога. У такий спосіб Кирилов розповідає нам те, чого не зміг або не хотів сказати вголос. Тепер полічи предмети, розставлені навколо порожніх ясел, над якими замість зірки — восьминіг.

— Звісно! — вигукує Білий. — Ми ж весь час зосереджувалися тільки на статуетках людей. А мали б зважити і на чарочку, і на скляну кульку, і на оцей уламок скла. Тож не сім, а дванадцять.

— Так! Хто з дванадцяти нам невідомий?

— Хм, давай поміркуємо. Святий Матвій з пером, інтелектуал. Це Дорфлер.

— Так, — каже Роза, — неважко здогадатися і що означає свиня.

— Свинко, його кранські ковбаси виготовлені зі свинини.

— І автомобільних шин, — докидає Роза.

— Так, і автомобільних шин. Тут скляна чарочка.

— Ресторан.

— Отже, Ґрам, — замислено шепоче Білий.

— Кріт — Магда Орнік. Хто ж може бути святим Павлом?

— Воїн з мечем?

— Навернений у нову релігію, єдиний неіудей серед дванадцяти апостолів. Суддя над євреями.

— Суддя. Це, мабуть, Фаркаш.

— І Балтазар, єдиний чорношкірий серед трьох царів.

— У Мариборі немає темношкірих. У всій країні нема темношкірих, — каже Білий. — А якщо, випадково, з’являються, ми їх одразу проганяємо.

— Хм, а якщо йдеться про когось, хто є інакшим, особливим, скажімо, темним у душі?

— Павел Дон Ковач?

— Добре, а Йосип біля порожніх ясел?

— А це дуже просто.

— Думаєш, це сам Кирилов? — питає Роза, дивлячись на Білого.

Погляди Білого й Рози на секунду перетнулися. Невидима павутина, яка вже наступної миті рветься.

— Цей зелений крокодил, який грає на флейті Пана…

— Анастасія Ґрін, — здогадується Роза. — Nomen est omen.[36]

— Залишається чотири символи. Леґо-фігурка наглядача у зоопарку, святий Петро з ключами, скляна кулька і цей незвичайний круглий уламок скла. Що він може означати?

— Я вже думала. Він може означати що завгодно. Цей уламок схожий на крихітну лупу.

— Скринька Кирилова — це зашифрований план «Великого Орка»! Він був у нас перед носом увесь час, а ми нічого не збагнули! — вигукує Білий.

— Не забувай, що це водночас і зображення Тайної вечері. Дванадцять апостолів і Спаситель. Але Месії нема, ясла порожні.

— Так, бракує тринадцятого члена «Великого Орка». Отже, потрібно вирахувати ще п’ятьох. А часу в нас щодалі менше.

— Один із них — мер Вода.

— Наглядач у зоопарку. Залишається ще три. Три і відсутній Месія — всього чотири. Існує лише один спосіб дістатися до них. Вода. Він повинен розповісти про всіх членів «Великого Орка». Він — ключ до всього, — каже схвильовано Білий, відчиняючи двері.

Надворі повітря пахне вугіллям. Брудна каша на дорогах і тротуарах. Ніч. Вузькі вулиці в старій частині міста; здається, що це може відбуватися де завгодно в Центральній Європі. Миготливі вогники у вікнах, що виглядають на вулицю Госпоську. Ніде ані живої душі. На площі Сломшека — захисна огорожа навколо кулі з емблемою «Культурної столиці Європи». Приглушений гул насоса.