Читати книгу - "Королівство, Galina Vasilievna Moskalets"

– Що?

– Їх повісили. Бачиш он там дві липи? На отій, крайній.

– Як жорстоко!

– Чому ж? Уяви, що хтось подер би на клапті твою улюблену книжку. Ти б дуже розсердилася?

– Так, але я б не вбивала...

– Значить, ти не любиш книжки по-справжньому.

– Люблю, але ніколи нікого не буду вбивати! Життя – це великий дар, казала моя бабуся, і тому не можна відбирати те, що подароване комусь. Розумієте?

Запала мовчанка. Нарешті Соня не витримала і таким голосом, яким у темряві розповідають моторошні історії, мовила:

– Сьогодні вночі тут проллється море крові. Може, і вранці. Сподіваюсь, що і за нас проллється бодай краплина...

Люцині аж недобре зробилось від цих слів. Вона бачила кілька фільмів про вампірів, і уявила собі щось схоже, хоча зовсім не прагнула побачити це насправді. Вона ладна була запідозрити Соню в кровожерних нахилах, але та сказала мрійливо:

– Це так романтично!

... Щоб потрапити на подвір'я, Люцина із Сонею вилізли через вікно. Перед тим дівчинка навчила бібліотекарку Замку слів, що робили істоту невидимою для темних сил. Соню просто вигнали з бібліотеки. Вона тепер шкодувала, що не пообривала патли відьмам, але якраз її неспротив виявився кориснішим, ніж опір. Так легше було повернути книжки. По садку вештались довгомуди, виглядаючи Повелителя. Час від часу вони перевертали каміння, простукували стіни і заглядали в дупла дерев. У альтанці лежала купа залізяк, поржавілих цвяхів, кавалків дроту – усе, що їм вдалося знайти. Люцина уперше бачила довгомудів, бо в місті вони їй не траплялись. Зрештою, то були нічні істоти.

Подвір'я не розневидимлювали, тому обидві рятувальниці книг могли працювати спокійно. Книжки, що лежали в темряві, вони переносили під вікно потаємної кімнати, щоб потім переправити нагору. Там було лише кілька десятків книжок. Про долю інших Соня нічого не знала.

Ніч була дуже тепла, і вони сіли на поваленому стовбурі. У Замку світилось лише кілька вікон. Люцина і Соня розмовляли про політику.

– Тут часто бувають крутиголовці, але ніколи не залишаються ночувати.

– А які вони з себе?

– Мають очі не лише спереду, але й на потилиці, – відповіла Соня. – І завжди озброєні.

– Як це на потилиці?

– Це – образ.

– А-а... Чому король не оголосить їм війну і не повиганяє?

– У Королівстві немає уже двісті років війська. Король – не воїн. Уся надія на принца Августа, котрий повертається.

– Звідки ви це знаєте?

– Підслухала. Тільки не кажи, що це погано!

– Я не кажу. Іноді корисно буває підслухати чужу розмову. Якось мені це врятувало життя... – зітхнула Люцина.

– Розкажи!

Коли Люцина закінчила, Соня глибокодумно почухала голову:

– Що не кажи, але книжки можуть змінити долю. Твоя доля – побувати в Королівстві. Знаєш що? Кажи мені «ти». Я не така вже стара. Це через смуток виглядаю погано. Уяви собі, як це чекати роками, що хтось прийде за книжкою. І ніхто не приходить – ні восени, ні взимку, а про літо нема що й казати.

– А якби ти навчала дітей читати? Отих, з містечка...

– Ти що?! Наступного дня приїхали б на мотоциклах крутиголовці й спалили бібліотеку. Вони й так мене дражнять.

– А потай не можна вчити?

Соня дуже здивувалась:

– Яка з мене вчителька? У селі з мене сміються, камінцями кидають... Приходив сюди, правда, кілька років тому один хлопчина. Вивчив п'ять літер, обіцяв, що прийде завтра, але те завтра так і не настало.

– Батьки не пустили.

– Можливо. Ой, перестань!

Соня потрусила головою.

– Я нічого такого не сказала.

– Це я не до тебе, а до мишок.

– Мишок?

– Вони живуть у мене в голові.

– Як це, живуть у голові?!

– Тобто, я хотіла сказати на голові. Хіба не зрозуміло?

– Тепер зрозуміло, – визнала Люцина, з подивом озираючи копицю розкудланого волосся, яке увінчувала панамка. Зрештою, якщо в книжках живуть гноми, куди вже тут дивуватись.

– А ось і Ясько з Мацьком! – зраділа Соня.

Поміж бур'янів прогулювались дві напівпрозорі постаті. Обидва лакеї, що померли такою безглуздою смертю, були вбрані, наче в кіно на історичну тему. Навіть перук не скинули. Зрештою, Люцина читала, що привиди змушені дотримуватись дуже суворих правил. Цікаво, як же їх карають за непослух?

– Хочеш познайомлю?

– Ой, ні! Ну, може, потім...

– Як хочеш, але мені треба з ними побалакати. Вони ж мої друзі...

– Вони тебе не побачать. Треба спочатку розневидимитись.

– А як це зробити?

– Треба сказати: «Я тут».

– І все?

– Усе.

– Чудово!

Люцині трохи полегшало, відколи вона усе розповіла Соні, хоч та слухала не вельми уважно, весь час крутилась. Певно, через мишей у голові, тобто на голові. Соня одразу повірила. А хто б їй повірив у Серединному світі? Там вірять лише в те, чого можна доторкнутись.

Люцина вперше в житті сиділа отак сама, під небом, всіяним зірками. Вона могла зараз просто встати і піти стежкою, якби та стежка привела її додому. Але Люцинин дім був за невидимою стіною, хтозна-де, навіть не в іншій країні. Вона вже почала звикати до пригод і почувалася непогано.

Соня повернулася швидко:

– Я їх послала розвідати, що з рештою книжок. Ти знаєш, Ясько і Мацько не раз відганяли різних шукачів скарбів і домоглися, щоб у Замку ніхто, крім нас, не жив. Ходімо до кімнати. Я передаватиму тобі книжки через вікно.

– А як бути з лицарями?

– Ясько і Мацько попередять їх, що готується засідка. О, чуєш? Щось їде. Велике. Це, напевно, Повелитель із Серединного світу.

– Повелитель чий? – спитала Люцина.

– Відьом, опирів, довгомудів, вовкулак і решти компанії.

Досі темне подвір'я освітили фари. Із Замку повибігали відьми та відьмаки і ще якісь дрібні істоти, схожі на великих жаб, й почали товпитись на сходах, заважаючи одне одному.

– Починає припікати, – зауважила Соня тихим, але моторошним, голосом.

– Що припікати?

– Це – образ. Бачиш, ото опирі, – вказала Соня на гурт чоловіків та жінок у довгих чорних плащах. – Треба звідси вимітатися, бо у них дуже гострий нюх.

Люцина мерзлякувато пересмикнула плечима.

– А ще якась дуже бридка стара відьма з палицею...

– Де?

Навіть у темряві Люцина упізнала стару сусідку і