read-books.club » Сучасна проза » Лише секунда 📚 - Українською

Читати книгу - "Лише секунда"

124
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Лише секунда" автора Олексій Геращенко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 42 43 44 ... 72
Перейти на сторінку:
умиротвореним. Куточки його губ розійшлися в легкій усмішці.

Михайло постояв деякий час, переводячи свій погляд з одного обличчя на інше. Головлікар за спиною розповідав про те, що з дівчиною ніби все гаразд, усі органи в нормі, а у чоловіка ноги сильно обморожені.

Михайло підняв ковдру і оглянув ноги Володимира. З першого погляду зробилося ясно, що ситуація непроста.

— Добре, що ви приїхали, — зітхнувши, сказав головний лікар, — бо ми вже й не знали, що робити.

Йому було трохи не по собі від такого зізнання, і він відводив погляд убік. Михайло подивився на нього впевненим сталевим поглядом.

— Вранці робимо операцію, — у його голосі не чулося й тіні питання, він сказав це як щось само собою зрозумі­ле. — Я залишуся тут у лікарні на ніч. Де я можу відпочити?

Далі вже він віддавав указівки, говорив, які ліків необхідні до тих, що він привіз із собою. Часом голов­лікарю хотілося щось заперечити, перепитати, навіщо така поспішність, але він відчував невпевненість і, боячись виказати свою некомпетентність перед фахівцем із столиці, мовчав.

Вранці Михайла розбудив шум снігу, що зірвався з підвіконня верхнього поверху і вдарив у вікно. Він різко сів на ліжку. Потягнувся, покрутив головою, розминаючи заціпенілі м’язи шиї, із силою видихнув повітря і взявся вдягатися.

Перед тим як вийти з кімнати, він підійшов до вікна і глянув униз. Чистий незайманий білий сніг відсвічував у променях сонця.

«Надворі морозно», — подумав Михайло. Тіло прони­зала холодна судома, наче мороз раптом відчувся у приміщенні. Він зіщулився і вийшов з кімнати.

Операція розпочалася о десятій ранку. Вів її Михайло, асистували місцеві хірурги. О п’ятнадцятій операцію за­вершили.

Володимиру ампутували обидві ноги. Відтепер він прикутий до інвалідного візка. Наступного ранку Михайло зазирнув до палати. Він хотів увійти, але, відкривши двері, зупинився. Він бачив, як Ольга схилилася над Володею і обсипає його обличчя поцілунками. По її щоках рікою текли сльози, а Володя заспокоював її:

— Нічого, люба, нічого.

— Як же так, як же боляче! — вимовляла вона. — За що ж нам так?

— Це мені випробування, це я винен, — спокійно відповідав Володя.

Він лежав під ковдрою, яка спадала вниз раніше, ніж можна було очікувати. Захоплені своєю бідою, вони не побачили Михайла, тож він зробив крок назад, відступив і тихо причинив за собою двері.

Михайло поїхав негайно, не показавшись на очі, не попрощавшись. Просто вийшов зі своїми речами, дійшов до центру Верховини, запропонував п’ятсот гривень за дорогу до Івано-Франківська першому ж таксисту, на якого натрапив, сів у машину, не чекаючи відповіді, і вимовив за всю дорогу лише на початку і в кінці шляху: «Це така ціна».

Потім Михайло всіляко відмовлявся від зустрічі з Воло­димиром і Олею. Він брався за найскладніші операції і проводив їх успішно. Його популярність як хірурга стала вельми значущою, люди пропонували величезні гроші за те, щоб їх оперував саме він.

А потім Михайло раптом запив. Напивався він до непритомності, і одного дня його серце не витримало.

Володя з Олею прийшли на його похорони. Оля стояла за інвалідним візком, поклавши руку на плече Володі, і плакала. А Володя виголосив промову, у якій сказав про те, що пішла з життя людина, яка врятувала йому життя.

Головлікар лікарні у Верховині незабаром звільнився. Він увесь засмикався і часто хворів, сильно постарівши за короткий час. Ним запанували нервові розлади. Він боявся залишатися в темряві один і довго вдивлявся в кути приміщень, немов боячись появи дивного непроханого гостя. Усі пов’язували його поведінку з тією операцією, але не могли зрозуміти, що ж саме так його вразило.

Коли його запитували про операцію, він замикався і заглиблювався у себе. Адже з плином часу його первинні сумніви перетворилися у впевненість: необхідності в настільки радикальному хірургічному втручанні не було. Ноги можна було врятувати...

***

Я здригнувся всім тілом на її останніх словах і несподівано для себе самого вдарив кулаком по столу. Цей звук вивів нас обох із заціпеніння.

Вона зробила ковток з уже третьої за рахунком чашки кави, її обличчя набуло якогось винуватого вигляду.

— Чому він це зробив? — запитав я повільно і сам відповів: — Це заздрість. Нехай друг буде щасливий, але його щастя має бути менше мого власного. А коли я нещасливий, то нехай йому буде ще гірше, ніж мені.

— Вибач, якщо тобі здалося дивним те, що я розпові­ла, —

Марина склала пальці в замок перед собою. — Просто перебирала якось в голові знайомих і весь час думала: «Той махне рукою, ця не зрозуміє, той посміється». І не хотілося їм розповідати. А після твоєї Снігуроньки зро­зуміла, що ти так не зробиш.

— Але як же він після цього жив? Адже сам він усвідомлював, що накоїв?

— Хто знає, — відповіла Марина. — Людина на диво винахідлива, коли шукає собі виправдання.

— Він же все зруйнував!

— Може, тобі здасться, що я скажу дурість, але не виключено, що навпаки: він усе врятував. Благі наміри можуть привести тебе в пекло, а лихі — інших у рай.

Я насупив брови, намагаючись збагнути її думку.

— Цей похід, звісно, дав би новий імпульс, але чи врятував би він їх? Я не знаю, все могло статися. Проте після втрати Володею ніг, вони точно знайшли одне одного — дві скалічені істоти: вона ніколи не зможе народити дитини, він ніколи не зможе ходити.

Мені не хотілося зізнаватися, що вона, можливо, розповіла свою історію не тій людині, адже я таки не зрозумів такої жертви та її необхідності. Утім, вона жила із цим довше за мене.

— Мені потрібен час, щоби подумати, — сказав я.

— Та ні, тобі не варто заморочуватися цим, — махнула рукою.

Ми сиділи мовчки, і я відчував, що не знаю, що іще сказати про почуте.

— До речі, мою дружину теж звати Олею, — з посмішкою перервав я мовчанку, намагаючись переключитися на іншу тему.

Марина майже з образою глянула на мене, але нічого не відповіла, від чого наше мовчання зробилося ще нестерпнішим, а мої слова здалися мені ж самому недоречними.

Я попросив рахунок, а Марина глянула на годинник.

— Треба бігти, — зітхнула вона і піднялася.

Наші щоки знову зустрілися, але цього разу це вже було прощанням.

— Стелефонуємося? Потім? — ніяково запитав я.

— Так, із задоволенням, — вона закинула неслухняне пасмо волосся

1 ... 42 43 44 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лише секунда», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лише секунда"