Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

Під час цього семінару Рейчел відвідала коктейльну вечірку, що відбувалася на білому бетонному балконі велетенського готелю, збудованого у передмісті Женеви (оонівського міста). На неї вона прийшла у службовій формі, бо саме здійснювала аудит на завдання комісії із ядерного роззброєння. Чорний костюм, білі рукавички, дзеркальні окуляри від сонця, скельця яких постійно ретранслювали свіжі новини та радіаційний фон. Утомлені почервонілі очі. Наковтавшись коктейлів з алкогольними антагоністами, вона посьорбувала гіркий (і геть невдатний) джин у товаристві чемного космолога-бельгійця. Постійні непорозуміння із домішками поганих передчуттів вилилися в неприємний діалог, під час якого вони обмінювалися репліками, немов м’ячем у партії з пінг-понгу.

— Ми дуже погано розуміємо Есхатон, — наполягав космолог, — особ­ливо його причетність до появи Всесвіту. Великого вибуху, — і при цьому питально зводив брови.

— Великого вибуху? Невже ви хочете сказати, це був позаплановий стрибок критичності у ядерному реакторі? — байдужливо запитала вона, намагаючись відбиватися від співбесідника гумором.

— Навряд чи. Тоді й органів нагляду не існувало. Це ж був початок простору-часу, іще до розширення Всесвіту, першої появи маси й енергії, приблизно на мільярдній мільярдної мільйонної секунди існування Всесвіту.

— Хіба Есхатон і за це відповідальний? Він же продукт сучасності, еге?

— Може, і не відповідальний, — акуратно підбираючи слова, відповів він. — Але де гарантії, що обставини, які виникли ще тоді, не гарантували появи передумов, необхідних для існування Есхатона або появи іще чогось, пов’язаного з ним, але за його межами? Існує ж ціла космологічна школа, сформована навколо слабкого антропного принципу, згідно з яким ми спостерігаємо Всесвіт саме таким, яким він нам здається, тому що в іншому разі самих нас не існувало би і не було б кому його спостерігати. Існує… схожа, але не така популярна галузь, що виходить вже із сильного антропного принципу, який постулює, ніби Всесвіт існує тільки для того, щоб забезпечити народження сутностей певного типу. Сумніваюся, що нам коли-небудь удасться зрозуміти Есхатон, не збагнувши перед цим причин появи Всесвіту.

Рейчел посміхнулася космологу на всі тридцять два і дозволила прусському дипломату врятувати її чемним кивком голови та пропозицією розказати про те, чому під час останніх неприємностей у Прибалтиці впала Варшава. Минув рік чи два, і ґречного космолога вбили алжирські фундаменталісти, яким його теорія всесвіту здалася блюзнірством та наругою над словами пророка Юсуфа Сміта, закарбованими на двох золотих скрижалях. Та в Європі такими подіями вже не було кого дивувати: континент спорожнів наполовину й став здобиччю того, на що перетворився колишній ісламський світ.

У якийсь момент упродовж цього часу змінилася й вона. Кількадесят років — найкращу частину свого другого життя, вже на початку XXII століття — Рейчел боролася зі злом, протистоячи поширенню ядерної зброї. Вона починала вуличною активісткою, чиї патли були заплетені в дреди, приковувала себе ланцюгами до парканів, наївна в своїх юнацьких переконаннях, що з нею ніколи нічого поганого не станеться. Значно пізніше Рейчел зрозуміла, що набагато ефективніше це робити в елегантному костюмі, під прикриттям приватної армії та з погрозами скасувати всі страхові поліси, озвученими спокійним голосом. Усе ще колюча та прямолінійна, але набагато менша нонконформістка з примітивними імпульсами, вона навчилася оперувати системою задля максимальної вигоди. Здавалося, вона вже обрубала гідрі половину голів і кількість ядерних ескалацій із вибухами впала до разу на кілька років, коли Бертіль викликав її в Женеву та запропонував нову роботу. От тоді Рейчел і пошкодувала, що погано слухала космолога: алжирські мормони винищили тіплерітську єресь під корінь, було вже пізно, але хай там як, її вже манили дрібнички розслідувань хроновійн і пробабілістичних конфліктів у штаті Постійного комітету.

Десь у цьому проміжку часу в ній іще боролися ідеалістка й прагматик, прагматик перемогла. Можливо, зерна цієї перемоги було кинуто, ще коли вона була заміжня вперше. Можливо, розуміння прийшло пізніше — із кулею, якою їй поцілили в спину. Пів року на реабілітації в калькуттському шпиталі змінили Рейчел. Їй також випало постріляти, принаймні покерувати машиною упереджувальної помсти, стираючи далеко не один осередок фанатиків із ядерними дубцями, незалежно від того, були це борці за незалежність із Центральної Азії, солдати ПВК із повними ядерних бомб підвалами, а в одному нетиповому випадку — радикальні пролайфери, що виправдовували будь-які засоби в своїй боротьбі проти абортів. Ідеалізм не здатен вижити, коли мусить співіснувати з ідеалами надто різних і численних людей, які не в змозі їх досягати вибраними ними шляхами. Вона прогулювалася Манчестером три дні після фінальних розбірок фанатів із хуліганської фірми «Інтерсіті», після чого дощ омив гори попелу й кісток на понищених вулицях. Рейчел стала настільки цинічна, що тільки повна заміна її планів та поглядів на стратегічні перспективи людства могла їй повернути самоповагу.

Так у порядку денному народилася Нова Республіка. На її щиру думку — найглибша помийна яма периферії, що конче потребувала реконструкції всіма можливими засобами, поки не замазала в бруд трохи прогресивніші сусідні князівства, типу Маляції або Турку. І все ж таки її аборигени — теж люди. Хай вони і лізли до машин масового знищення, не відаючи до кінця про їхню силу, та все одно заслуговували на кращу долю, ніж гнів пробудженого Есхатона. Заслуговували на більше, ніж боротьба із чимось, що їм геть не до шмиги, як-от Фестиваль, чим би він не був. І якщо вони не спроможні в нім розібратися, то, може, їй було би варто замість них подумати про немислиме, помогти з якимсь порозумінням. Якщо це взагалі можливо. Найбільше її турбувала саме та доступна ООН інформація про