Читати книгу - "Коханці юстиції"

якою згадані втікачі того дня взагалі до театру не потрапили, бо для них не вистачило квитків, тож вони тупцювали назовні перед головним входом і «фліртували з дівчатами». Якщо це так, то флірт виявився дещо затяжним — перекладений на час вистави, він тривав аж дві дії з двома антрактами (облава, нагадаю, трапилася на початку третьої дії). В будь-якому разі втікати фліртунам довелося не зсередини, а з-перед театру, що виглядає вірогідніше. Після втечі всі вони (або більшість із них) переховуються в помешканні «якоїсь польки» на вулиці Зіґельмаєрівській. Урятував їх нібито лише портрет Гітлера, що його чоловік «тієї польки», українець, нібито здогадався притьмом повісити в передпокої на місце Шевченкового, зачувши, як ґестапо, прочісуючи житлові будинки середмістя, вже тарабанить у двері поверхом нижче. Наступного дня всі втікачі, переходячи з даху на дах і розпачливо балансуючи між коминами, врешті десантуються у старому ксьондзівському саду та, знову ж по одному й по двоє, виринуть у порівняно безпечніших закамарках старого міста, де «змішаються з перехожими».

Не можна лишити без уваги й неминучу в такому хитросплетінні чуток любовну леґенду. Один юнак, начебто «симпатик Організації», палаючи коханням до такої ж юної акторки, попередив її, що до прем’єри «Шаріки» в театрі готується «великий замах» на німецьку верхівку, котра, як він гадав, обов’язково вшанує видатну культурну подію своєю присутністю. Дівчині ж так хотілося зіграти того дня свою першу в житті маленьку роль без жодних перешкод і ексцесів, що вона — заради мистецтва з усіма його жертвами — вирішила принести ще одну і скинула інформацію кому слід. Зрозуміло, що цій версії протистоїть інша, згідно з якою початкуюча театральна героїня нічого нікому не зраджувала, бо й сама належала до підпілля. Але її начебто схопили напередодні — за інших обставин і з інших причин. Чи дійшло до катувань, знову ж таки невідомо.

Однак досі йшлося загалом про деталі, хоч і ключові. Тим часом залишаються не до кінця з’ясованими й деякі центральні моменти.

Наприклад, кількість публічно розстріляних перед синагогою. Усі джерела, повторюся, начебто погоджуються, що їх було двадцять сім. Чи засуджених розстрілювали в послідовності десять — сім — десять, а чи десять — десять — сім, уже не так важливо[44]. Але мова не про це.

Нині на місці страти коло стін синагоги в С. є пам’ятна стела розстріляним. На ній зазначено справді двадцять сім імен та прізвищ. Але чи всі вони належать тим, кого знищили саме там і тоді? Ні. Принаймні одне ні. Бо це ім’я та прізвище друга «Крука», і його точно не розстріляно 17 листопада. Його якщо колись і розстріляно, то принаймні після 28 листопада. Таємний в’язничний звіт про його перебування на тортурах і в камері смертників у 20-х листопадових числах не залишає сумнівів: «Крук» на той час усе ще живий.

Звідси доволі простий висновок: серед двадцяти сімох розстріляних був принаймні один, чийого імені на стелі не вказано. Таких може бути й більше, але з точністю можемо стверджувати про одного.

Адже з числами як то з числами, і кожному 14-му передує своє 13-те.

16

13 листопада, в суботу, трапилося те, що завадило «Сансарі» здійснити свою недільну акцію.

Квиток на прем’єру він викупив одним із перших — щойно в газетах оголосили про початок продажу. Розглядаючи вивішений на стіні поруч із касою план глядацької зали, «Сансара» деякий час вагався щодо ряду. Перші два було заброньовано під запрошення для найвищих достойників. «Сансара» мусив зробити вибір між третім і четвертим. Дуже бажаним було місце, розташоване лівіше від місця його майбутньої жертви й максимально близько до проходу — бічного або центрального. «Сансара» збирався стріляти в ліву скроню. Від часів, коли він опанував пістолетну стрільбу на численних таємних вишколах, його правиця діяла доволі впевнено, і шанси на влучення з першого разу стояли незле.

Втім розташованих лівіше місць як навмисне у продажу вже не було, й «Сансарі» довелося придбати квиток на протилежній від бажаної половині партеру. Це додавало незручностей під час виконання, однак зовсім не скасовувало задуманого. Існувала велика ймовірність, що високий представник окупаційної влади перед початком або по закінченні вистави полізе на сцену з промовою. Тут йому і смерть, вирішив «Сансара».

13 листопада перед полуднем «Сансара» передав свій безцінний «вальтер ППК» та яйцевидну гранату М-39 другові «Дуґласу». Той віднедавна влаштувався до театру робітником сцени. В останню мить перед тим, як залу відчинять і до неї почне стікатися публіка, «Дуґлас» мав покласти згорток зі зброєю точнісінько під «Сансариним» місцем у третьому ряду. «Сансара» волів би обійтися без жодного спільника, але припускав, що з огляду на появу в театрі найгрубших німецьких риб ґестапо може влаштувати обшук глядачів безпосередньо перед входом. Тому проносити зброю самому здалось йому надто нерозважним. Друг «Дуґлас» не спитав, як «Сансара» уявляє собі перебіг подій після вчинення замаху. Обидва любили імпровізацію — й не тільки в музиці. Шанси на щасливу втечу «Сансари» після доконаної акції вони так само не обговорювали. Друг «Дуґлас» мав зникнути безслідно — і з театру, і з міста — відразу ж по тому, як «Сансара» займе своє місце в партері згідно з придбаним квитком.

Усе інше звалося довірою. «Дуґлас» належав до того ж неформального гуртка всередині Організації, що й «Сансара». То були так звані «містові» або ж «центрові» — прихильники західних демократій, ліберального анархізму та вільного кохання, внутрішньо дедалі відчутніше незгодні з авторитарним курсом Проводу.

Невдовзі їх по черзі й до останнього ліквідовуватиме внутрішня служба безпеки. Але тим часом вони ще слухають гарлемський джаз, а на своїх таємних зібраннях заварюють собі особливі чаї, вигадують щоразу вибуховіші коктейлі й дискутують про Гамсуна, Ґанді, про час і буття та Езру Паунда.

17

Подруга «Мімі» теж належала до «містових». Усе в ній було вельми особливе — і псевдо зокрема. Жінки в Організації зазвичай отримували (чи й самі собі вибирали) щось традиційніше та зрозуміліше: «Ольга», «Наталка», «Полтавка», «Небога», «Чайка».

«Мімі» мріяла стати акторкою й виступати в міському театрі. Її вже переглядали в кількох аматорських проектах, але остаточного рішення дирекція не ухвалювала. Тим часом їй доводилося перебиватися бозна-якими приробітками. Наприклад, у вуличній живій рекламі. «Сансарі», зрештою, теж.

З того часу, як обидві окупаційні сили, червона та брунатна, спільними зусиллями прорідили його родину до мінімуму, він зосередився на суттєвому. Повернувшися до тями після перших місяців напівпритомного глухого розпачу, «Сансара» усвідомив, що його матінка все ще серед