Читати книгу - "Характерник, Дмитро Чорнота"

- Згорить, - глянув на стару Паливода.

Та запитально глянула на козака.

- Страва згорить у печі, - нагадав Северин.

Олександра спочатку стрепенулась, і справді згадавши, що в печі вариться каша. Та тут же очі її опустились і вона продовжила приречено стояти. Байдуже на кашу. Навряд чи доведеться комусь із них її куштувати.

- Де всі? Розказуй, стара.

- Степан десь пішов, не знаю. Може з друзями своїми десь похмеляється. А Орися з Оленою до подруги пішли. Та мала привезти якесь сукно для пошиття одягу.

- Степан коли повернеться?

- Не сказав.

- Ну а зазвичай як буває?

- Та по-різному буває.

- Татарські друзі ваші коли мають приїхати? – Северин дивився Олександрі просто в очі і та розуміла, що він не потерпить жодних вихилянь.

- Не друзі вони нам. Так склалося. Ми йому казали, що то богопротивна справа. Та хіба хто послухав. Я знала, синочки, що рано чи пізно все закінчиться саме так. Мені боятись нічого, я пожила. За Степана навіть просити не буду. Знаю, що те не допоможе. Та Орися з Оленкою тут ні до чого. Що вони могли вдіяти?

- Ти не відповідаєш на питання.

- Я не знаю.

- Ну що ж. Ми хоч і поспішаємо трохи, та доведеться затриматись. Ти, стара, кашу не перепали. Раз доведеться тут сидіти, то хоч поснідаємо.

Страва ще не встигла пригоріти. Тому козаки сіли за стіл і з притаманним їм апетитом почали снідати. Господиня стояла осторонь, стиснувши руки.

- Сідай з нами, - запросив Лесь. – Всьому свій час. Зараз – час поснідати.

Слова хлопця правильно подіяли на Олександру і та, трохи заспокоївшись, присіла з тарілкою за стіл. Апетиту не було. Тому вона поволі ялозила ложкою в тарілці час від часу через силу змушуючи себе ковтати невеликі порції каші.

- Як відбувається видача полонених? - запитав Северин, втамувавши голод.

- Та як..? – зам’ялася Олександра.

- Скільки татар приїжджає? КОЛИ це зазвичай відбувається? ЩО при цьому відбувається? Розкажи все детально.

- Ну, вони якось сповіщають Степана. Чи, може, він їх. Одначе приїздять вони завжди коли Степан вдома. Він завчасно ховає дівчат, щоб не спокушати тих зарізяк. До мене то вже нікому справи немає. У двір заходять четверо-п’ятеро, декілька комонних залишаються за парканом і чекають команди забирати полонених. Спочатку тих перших Степан заводить в хату і частує. Я до цього часу накриваю на стіл. Дещо виношу і тим, що знадвору залишились. Потім Степан веде їх в хлів, ті дивляться на свій ясир і гукають тих, що на дворі. Та й усе.

- Тобто нас обпоїти у вас клепки вистачило, а татар – ні, - обурився Лесь.

- Ми боялися, що як по своїх командирів повернеться весь чамбул, то всіх нас порішать.

- А за козаків ніхто не схопиться.

- Козаки тут хіба проходом бувають і ніхто напевне не знає чи той або інший на наш хутір завернув. Тому як який козак пропаде в Дикому Полі, то ніхто не знатиме де напевно. А татари сюди з наміром приходять і багато їх одновірців знають який саме чамбул пішов в такий-то хутір. Тож, якщо пропаде безслідно хто, то вже точно знатимуть де шукати і хто винен.

- Але ж твій чоловік по-іншому міркував, чи не так? – не вгавав Лесь.

- Так. То була людина з іншого тіста зроблена. Він не боявся. Було в ньому щось, через що всі до нього хилились і за першим покликом ставали стіною. Спочатку теж важко було, але люди потягнулись до хутора і загальними зусиллями вдалося відбити кілька нападів. Після того татарські чамбули почали обходити наш хутір. Бувало, що сіпали трохи час від часу, та побачивши гідний опір, відступали і якийсь час не з'являлись. Ми жили не багато, але всього вистачало.

- А що ж сталося?

- Безпека та лад у справах притягували все більше людей до нашого хутора. Але то не завжди були гарні люди. Самі розумієте, віддалений степ, відокремлений хутір. Кращого місця, щоб сховатися не знайдеш. А ховаються не тільки скривджені, несправедливо засуджені та покріпачені селяни. Ховаються також і різного роду пройдисвіти, зарізяки, розбійники тощо. Спочатку останніх було вкрай мало. Тому мій чоловік зі своїми друзями швидко з ними розбирались.

- То ж як?

- Ну, по-різному бувало. Якщо просто ледачкував та тільки пив, то проганяли. Якщо ж злочин який вчинив, то карали. Іноді киями, іноді прив’язували до дерева чи до стовпа, а іноді і на горло.

- Навіть так?

- Так. Був випадок, що один згвалтував молоду дівчину. То як з таким бути? Пальцем посварити?

- Права ти. А тепер оціни твій і сина твого злочин. Як з такими бути? Пальцем посварити, вигнати, киями покарати чи на горло?

Олександра похнюпилась. Зрозуміла, що розказуючи минульщину, захопилась і забула в якому положенні перебуває. Так, тепер вона опинилась з іншого боку. Наскільки вона колись була горда за чоловіка, який був справедливим і вмів приймати важкі рішення для блага людей, що були йому віддані і вірили йому, настільки зараз серце її було розбите через те, як низько вона опустилась. Тепер вона опинилась на одному щаблі з тими, кого карав її чоловік. Тяжка материнська доля. Не вона сама прийшла до такого положення. За сином йшла. Не могло материнське серце інакше. То її син. Вона його відмовляла, благала, плакала, але допомагала йому.