Читати книгу - "Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон"

 Хвилин п'ять мінімум ми йдемо в цілковитій тиші. Не знаю, які думки літають у голові в Барінова, але я всіма силами намагаюся набратися рішучості, щоб поставити йому запитання щодо Свєтки. Їхніх стосунків, якщо висловитися точніше.

 Мабуть, я той самий сіренький зайчик із дитячих казок, якому вічно приписують боягузтво. Язик так і не повертається вимовити запитання, відповідь на яке мені хочеться знати.

— Отже, тепер ми можемо продовжити і закінчити наш проект? — Рома заводить розмову першим.

 У голові спливає картинка, як він проводжав мене до будинку цією ж засніженою вулицею.

 Тоді я ледь кілька разів не впала, тому Барінов сказав обхопити його лікоть.

 І нехай я всім серцем люблю теплі пори року, просто зараз мені хочеться повернутися і опинитися в тій самій морозній зимі. Адже того дня тепла, що заповнило моє тіло, було більш ніж достатньо для того, щоб перестати помічати крижане повітря.

— Цілком, — загальмовано відповідаю, вибираючись назад із власних спогадів. — Можна навіть сьогодні.

— Я б із радістю, — поспішно заявляє він. — Але сьогодні вже настрій не той що треба.

 Говорить це з краплиною смутку в голосі.

 Перед очима моментально спливає розмова зі Світланою. Чи не це він має на увазі? Шкірою пробігають моторошні мурашки. У мене немає сумнівів, що саме це.

 Які стосунки їх зараз пов'язують? Неспроста Свєтка захотіла поговорити з Баріновим уперше за такий довгий проміжок часу. Для чого? Щоб просто нарешті зарити сокиру війни чи...? Навіть думати про таке не хочу. Подруга так довго ненавиділа свого колишнього хлопця, що думка про їхнє возз'єднання здається гранично абсурдною.

— Ти маєш рацію, — погоджуюся з ним. — Потрібно трохи відпочити.

 Хоч як би прикро не було визнавати, але після того, що сталося біля спортивного залу, у мене й у самої немає жодного настрою порпатися у власній голові та шукати відповіді на запитання.

 Ми дуже швидко добираємося до мого під'їзду.

— Я не зможу, напевно, сьогодні набрати, — промовляє Рома. — Побачимося завтра?

 З язика так і рветься запитання про те, чим він буде зайнятий. Адже не піде просто зараз до Світлани, щоб поговорити й обговорити те, що вона хотіла?

— Так, звісно, — всупереч бажанню лише знизую плечима і відводжу погляд.

 Я, безумовно, щось проґавила за ці три місяці, що була занурена в навчання, і тепер це не дає мені спокою.

— На добраніч, Ілоно, — він тягне губи в усмішці, але вона здається вимушеною. 

— На добраніч, — повторюю йому, стискаючи губи й гіпнотизуючи поглядом асфальт під своїми ногами.

 Не хочу ніяк візуально видати те, як сильно те, що відбувається, турбує мене.

 Його долоня легким погладжувальним рухом проходить шлях від мого плеча до самого зап'ястя. Шкіра вмить покривається табуном мурашок. Відразу після цього Рома розвертається і йде. Я продовжую стояти на місці, спостерігаючи за його спиною, що віддаляється. Не зводжу погляд ні на секунду, а шкіру продовжує поколювати в місцях, де торкалася його долоня. 

 Сама не розумію, як заходжу у двір і сідаю на гойдалку — настільки сильно занурююся у свої спогади, які вміло блокувала у своїй голові стільки років.

 Правда в тому, що ще крім дитячої закоханості у Віктора, я знала, що означає бути зачарованою кимось. Напевно, так відбувається, коли дружиш із людиною, яка повністю поділяє твої інтереси. Вислуховує без будь-якої краплини незацікавленості і готовий прийти на допомогу в будь-який момент. Буває, коли не можеш уявити наступний день без присутності в ньому цієї самої людини. Тільки розумієш глибину своїх почуттів до кінця лише тоді, коли втрачаєш, те, що мав усіма силами берегти й цінувати.

 Так і сталося з нами.

 Дружба з Ромою закінчилася в одну мить, немов і не бувало, варто було йому почати стосунки зі Світланою. 

 Того ж дня ми стали одне одному абсолютно чужими людьми і більше навіть не намагалися заговорити. Не знаю, які причини були у Барінова, щоб через стосунки на корені зарубати нашу дружбу. Можу лише розмірковувати, що тоді так було тільки краще. Варто було мені дізнатися про їхні стосунки з перших вуст, як на мене звалилося розуміння того, що аж ніяк не дружні почуття я відчувала до Роми в глибині душі. Правильніше буде висловитися, далеко не тільки дружні.

 Тоді я не стала заважати їм. Та й щоб змінило моє зізнання Ромі, якщо він ухвалив рішення вступити у стосунки зі Світланою?

 Я навіть намагалася не згадувати про ці почуття і в мене виходило. Прекрасно виходило до сьогоднішнього дня, який знову занурив мене у спогади тих днів.

 Усвідомлення, яке я гнала зі своєї голови так довго огріває немов важким обухом по голові.

 Я повністю влипла.

 Затівала це все, щоб закохати в себе Віктора, а в підсумку закохалася сама. У черговий раз. Зовсім не у Віктора.

 І все б нічого, якби вкотре не запізнилася. Адже судячи з поведінки Свєти, між ними знову почало щось відбуватися. Знову до біса невчасно.

— Вирішила згадати дитинство? — несподівано лунає голос Ніка.

 Коли він узагалі встиг всістися на сусідній гойдалці?

— Щось на кшталт того, — усміхаюся, адже братик навіть не уявляє, наскільки він правий.

 Нік встає і підходить до мене, однією рукою обхоплює ланцюг на моїй гойдалці і починає розгойдувати.

— Прямо, як у дитинстві, — хмикаю я.

 Уже наперед знаю, що поки брат розгойдує повільно, але вже за кілька хвилин я кричатиму від страху, бо він розжене швидкість до такої межі, що я навіть сонечко крутанути зможу.

 Тож у дитинстві я була щаслива, що на гойдалках у нашому дворі неможливо зробити повний оберт і завжди оминала ті, на яких можна, коли гуляла з Ніком.

— Ти надто сумна, — на диво, він не починає розгойдувати сильніше.

 Природно. Дитинство залишилося позаду, як і минуле. Пора це прийняти і йти далі, не чіпляючись за спогади і помилки.