Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

катастрофою, тому не бачив особливого сенсу переоцінювати його тодішні перспективи. З іншого боку, я подався до Кембриджа у розпал правління цинічного, виснаженого, запопадливого й дедалі менш успішного лейбористського уряду Гарольда Вілсона. Від цієї компанії не було чого сподіватися. Тож зацікавлення перспективами соціальної демократії повело мене за кордон, до Парижа: можна сказати, політика привела мене до вивчення французької ситуації, а не навпаки.

Хоча з нинішньої перспективи це може здатися дивним, зважаючи на мої політичні погляди й бурхливі події у Франції, Париж був потрібен, щоб я став істинним студентом-істориком. Я отримав щорічну кембриджську стипендію на післядипломні студії в École Normale Supérieure: ідеальний спостережний пункт для вивчення французького інтелектуального та політичного життя. Влаштувавшись там 1970 року, я став справжнім студентом — не до порівняння з Кембриджем — і суттєво просунувся в написанні докторської про французький соціалізм 1920-х років.

Я почав шукати академічного наставництва. У Кембриджі мене не зовсім навчали: ми там просто читали й обговорювали книжки. Викладацький склад був доволі розмаїтим: старомодні ліберальні англійські історики-емпіристи, методологічно чутливі фахівці з інтелектуальної історії, а до того ще кілька економічних істориків старої міжвоєнної лівої школи. У Кембриджі керівники моїх докторських студій не лише не вводили мене в історичну методологію, а й постійно зникали, полишаючи пливти за течією. Мені призначили керівником Девіда Томсона[27], який помер невдовзі після нашої першої зустрічі. Другий керівник, немолодий історик Третьої французької республіки Джон Патрік Тюер Бері[28], був дуже милим і частував добірним хересом, але майже не знався на моїй темі. За період моєї роботи над дослідженням ми зустрілися заледве тричі. Тож перший рік докторських студій у Кембриджі, 1969/70, я був полишений сам на себе.

Мені довелося не лише самостійно придумати тему дисертації, а й з нуля винайти problématique, сформулювати слушні питання і випрацювати критерії, за якими на них відповідатиму. Чому соціалізм не зумів виконати власних обіцянок? Чому соціалізм у Франції не спромігся на досягнення рівня північноєвропейської соціал-демократії? Чому у Франції 1919 року не відбулося повстання чи революції, попри відповідні очікування і радикальні перевороти деінде? Чому в ті роки перебрати на себе мантію Французької революції краще вдалося радянському комунізмові, а не місцевому соціалізмові республіканської Франції? Далеко були ще неозвучені питання про тріумф крайньої правиці в 1930-х. Чи зміцнення фашизму і націонал-соціалізму слід трактувати просто як поразку лівих? Отак я уявляв ці проблеми, і вже значно пізніше бліді питання налилися кров’ю.

Я читав усе, до чого міг дотягнутися. У межах своїх можливостей визначився з тематичними джерелами, з’ясував, де їх знайти, а тоді заходився читати. Єдине, що я міг із користю зробити в Англії, до переїзду в Париж і без доступу до французьких архівів, — це перечитати французьку пресу періоду після Першої світової. Тож під час весняного триместру 1970 року я поїхав до Лондона, поселився в матері Джекі Філліпс і взявся за вивчення французької колекції у газетному зібранні Британського музею в Коліндейлі, поступово дочитавшись до тіснішого знайомства з Францією 1920-х. Цілком природно та гостина ще більше зблизила мене з родиною Філліпсів, і наступного року ми з Джекі побралися. У нас було велике й доволі традиційне єврейське весілля під хупою — звісно, з розбиванням склянки.

Із початком стипендії в École Normale я став на шлях до ще одних заручин: із Францією, французькою історією та французькими інтелектуалами. У Кембриджі я підготувався, тож тепер чітко знав, із ким треба говорити в Парижі, сам налагодив контакти і значною мірою сам вів свою роботу (хоча формально мені призначили французького наукового керівника, професора Репе Ремона[29], ми один одному не сподобалися і за взаємною згодою зустрілись один-єдиний раз).

Раптом я опинився в епіцентрі інтелектуальної еліти республіканської Франції, минулої та сучасної. Я чудово усвідомлював, що вчуся в тій самій будівлі, де наприкінці XIX століття вчилися Еміль Дюркгайм і Леон Блюм, чи тридцять років по тому — Жан-Поль Сартр і Реймон Арон. Блаженне задоволення — бути оточеним розумними однодумцями у студентському містечку в П’ятому окрузі: не лише з комфортним побутом, а й із надзвичайно дружньою бібліотекою, в якій можна було брати книжки додому (доволі нечувано для Парижа — і тоді, і згодом).

Добре це чи зле, я почав мислити й говорити як normalien. Почасти йшлося про форму: я переймав позиції та стиль — у науковому контексті й загалом. Але також то був процес несвідомої адаптації. У виші було повно до абсурду перевчених молодих французів із роздутою самооцінкою і запалими грудьми: багато з них стали видатними професорами і старшими дипломатами по цілому світу. В тій насиченій тепличній атмосфері, геть відмінній від Кембриджа, я засвоїв спосіб мислення і логічних викладів, що залишився зі мною. Мої колеги й сучасники незрівнянно відстоювали свої думки, твердо і посутньо, хоча іноді неохоче сприймали докази та приклади, які можна почерпнути з життєвого досвіду. Я перейняв чесноти цього стилю — але його вади, без сумніву, теж.

Нині я розумію, що своїм входженням у французьке інтелектуальне життя завдячую Анні Кріґель, великій історикині французького комунізму. У Парижі я налагодив із нею контакт бодай тому, що Анні написала головну книгу з моєї теми, двотомний magnum opus «Витоки французького комунізму». Її переконання, що комунізм слід розглядати історично — як рух, а не абстракцію, — надзвичайно на мене вплинуло. До того ж вона виявилася винятково харизматичною особою. Анні також була вражена зустріччю із англійцем, який пристойно володів французькою і цікавився соціалізмом, а не модним тоді комунізмом.

У ті роки соціалізм як історична тема здавався мертвим. Соціалістична партія Франції не вразила здобутками в парламентських виборах 1968 року, а потім, 1971-го, розпалася невдовзі після президентських виборів, де показала слабкий результат. Звісно, із часом її відновив опортуніст Франсуа Міттеран — але як порожню електоральну машину, з новою назвою і позбавлену колишнього духу. На початку 1970-х єдиною лівою партією з далекими перспективами здавалася комуністична. У президентських виборах 1969 року вони набрали аж 21% голосів, залишивши решту лівиці далеко позаду.

Тож виглядало, що комунізм посідав центральне місце в минулому, сьогоденні та майбутньому французької лівиці. У Франції, як і в Італії, а тим паче у східніших краях, він міг подавати себе переможцем історії, що й робив: здавалося, соціалізм програв скрізь, крім далекої європейської Півночі. Але переможці мене не цікавили. Анні це розуміла і вважала похвальним для серйозного історика. Отже, завдяки їй та її друзям — особливо славетному