Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"

Жалкуючи, що надміру поспішний від’їзд у столицю завадив йому відкрити дівчатам усе, що було у нього на душі, принц Ніоу взявся часто писати їм листи, але вже без посередництва Каору.

«Звичайно, відповідайте йому, — порадив Восьмий принц. — Але не сприймайте його листи як залицяння. Бо тоді ви його ще більше підбадьорите. Він славиться на рідкість запальною та мінливою вдачею. Тож відразу можна було очікувати, що він не відмовиться загравати з вами, як тільки дізнається про ваше існування». Іноді принцові Ніоу відповідала Нака-но кімі, бо Ооїґімі була настільки розсудливою, що навіть жартома не могла собі цього дозволити.

Останнім часом Восьмий принц щораз більше впадав у задуму, нудячись довгими весняними днями так, що не знав, куди й дітися. Спостерігаючи за тим, що його дочки рік за роком дорослішають і стають все гарнішими, він навіть засмучувався через це. «Якби в них були хоч якісь вади, я змирився б з тим, що їм доведеться жити в такій глушині», — і вдень і вночі думав він, не маючи спокою. До того часу старшій дочці виповнилося двадцять п’ять років, а молодшій — двадцять три.

На ту пору Восьмий принц досяг віку, який вимагав великої обережності{165}. Охоплений похмурими передчуттями, він ще ревніше віддавався молитвам. Його душа давно вже не належала цьому світові, а думки цілком зосередилися на підготовці до останньої подорожі ясною і чистою дорогою до Чистої землі будди Аміди, і лише тривога за долю дочок, як здогадувалися служниці, попри його тверду віру, навіть перед самою смертю могла змінити його намір. А от якби знайшлася людина, навіть пересічна, далека від досконалості, але принаймні нічим не заплямована, готова взяти під свою опіку його дочок, принц негайно дав би на це свою згоду. Коли б хоч одна дочка знайшла надійну опору в житті, він був би спокійний за обох, але, на жаль, досі не з’явився ніхто, хто міг би з чистим серцем турбуватися про них. Іноді з тієї чи іншої нагоди його дочки отримували любовні листи, а молоді прочани, що зупинялися на нічліг в їхньому домі, залюбки з ними загравали. Але розчарований зарозумілим і часом зневажливим ставленням цих юнаків до його дочок, що живуть у такій глушині, Восьмий принц не дозволяв дівчатам навіть відповідати. А от принц Ніоу, як йому здавалося останнім часом, мав щодо них серйозні наміри. Напевне, так судилося з його попередніх народжень.

Тієї осені Каору отримав звання «цюнаґона». З плином часу він ставав все прекраснішим, збільшувалося коло його службових обов’язків, але душа не мала спокою. Якщо досі він глибоко переймався обставинами свого народження, то тепер, уявляючи собі останні дні Уемон-но камі, свого батька, прагнув молитвами полегшити тягар його та своїх гріхів. Опікуючись старою Бен, він не пропускав нагоди непомітно засвідчити їй свою прихильність. Одного разу згадавши, що давно не був в Удзі, Каору поїхав туди. Був сьомий місяць. Хоча у столиці осінь ще не відчувалася, але поблизу гори Отова дув холодний вітер, а схили Макіноо почали вкриватися осінніми барвами. Що далі в гори, то прекраснішим ставав краєвид. Цього разу Восьмий принц радів гостю більше, ніж будь-коли, і поспішив поділитися з ним своїми тривогами.

«Я вас дуже прошу: як мене не стане, не пропускайте нагоди відвідати моїх дочок і ніколи не оминайте їх увагою», — сказав він, натякаючи на свій намір.

«О ні, я не забув того, про що ми вже домовилися. Щоправда, я стараюся уникати всього, що прив’язувало б мене до цього світу і зовсім не мрію про великий успіх у житті, але, поки я живий, моє ставлення до них не зміниться», — сказав Каору, і принц полегшено зітхнув.

Пізно вночі, коли із-за хмар виплив яскравий місяць, і, здавалося, повис над горою, принц взявся читати молитви голосом, що проникав у глибини душі, а потім згадав про минуле.

«Не знаю, як тепер, — сказав він, — але колись у місячні осінні ночі в Імператорському палаці збиралися обдаровані музиканти, щоб гучно вправлятись в своєму мистецтві, але ще більше вражали ніжні звуки струнних інструментів, на яких, тимчасово забувши про суперництво, злагоджено грали наложниці Імператора поза завісами жіночих покоїв. Жінки, незмінні учасниці розваг, від яких ніхто не очікує нічого надзвичайного, вміють з нездоланною силою впливати на чоловічі серця. Напевне, тому їм і приписують гріховну природу... Батькове серце завжди приречене блукати в мороці, та хіба сини можуть завдати йому аж стільки переживань? А от за дочок не перестаєш тривожитися навіть тоді, коли, здавалося б, пора змиритися з тим, що всі зусилля марні і долі не уникнути». За цими міркуваннями ховалося таке щемливе занепокоєння майбутнім власних дочок, що серце Каору аж здригнулося від співчуття.

«Як я вам уже казав, я відмовився від цього суєтного світу, — відповів Каору, — а тому багато чого навколо себе перестав розуміти й відчувати. І тільки від музики мені несила відмовитися, хоча я і визнаю всю марність цього заняття. Але ж зрештою, навіть мудрий Касьо{166} колись підскочив і затанцював...»

Як видно, він дуже хотів знову почути чудову мелодію, яка раптово обірвалася того туманного ранку. Отож, зміркувавши, що це буде першим кроком до зближення, принц сам зайшов у покої дочок і почав їх умовляти. Врешті-решт звідти долинули несміливі звуки кото «со», які відразу замовкли. У будинку все стихло, над головою простягалося невимовно чарівне небо, і Каору здавалося, що не може бути нічого п’янкішого від цих звуків, які раптово порушили вечірню тишу. Якби тільки дівчата погодилися зіграти ще, але, на жаль...

«Отже, після того як я вас познайомив, залишаю вам, молодим, самим подбати про своє майбутнє, — сказав принц і, відходячи у молитовню, додав крізь сльози:

«Навіть якщо без мене

Ця хатина вбога

До невпізнання запустіє,

Та все ж я вірю, що обіцяного слова

Ви не порушите.

Мені здається, що ми більше не побачимося, тому я й не втримався і наговорив вам багато чого зайвого».

«Хоч би в якому світі

Я не опинився,

Та обіцяного слова

Ніколи не зречуся

І вбогої хатини не забуду.

Як тільки скінчаться змагання із сумо, я знову матиму вільний час, щоб відвідати вас», — відповів Каору.

Він покликав до себе стару жінку, яка колись вразила його своїми несподіваними зізнаннями, щоб дослухати багато чого нерозказаного минулого разу. Призахідний місяць так яскраво освітлював покої, що, сховавшись за завісами, дівчата могли милувалися стрункою постаттю гостя. На відміну від звичайного закоханого юнака, він тримався скромно, говорив так розважливо і щиро, що вони час від часу насмілювалися відповідати йому. Згадавши, як швидко принц Ніоу зацікавився цими дівчатами, Каору мимоволі дивувався з того, чому він сам зволікає, отримавши настільки явне свідчення прихильності батька. А втім, не можна сказати, що його одруження з однією