Читати книгу - "Розбивши її життя (частина 2), Сафо Мелі"

І мене накрило. Усередині щось промайнуло штопором, і я кинувся до неї. Притис її до своїх грудей, обіцяючи, що тепер усе буде добре, що завжди буду поруч із нею, що більше ніколи не залишу її. Вона плакала, а я обіймав її і відчував, що ось зараз у моїх руках те найважливіше, єдине, що мені потрібно. І нехай не буде більше нічого і нікого, аби ось так тримати її, обіймати, мати право торкатися її. Шепотів їй на вухо, що шкодую, кілька разів вибачення просив за все. А потім зрозумів, що вона мене взагалі не чує. Вона була десь у собі, у своїх думках. Довелося відпустити, щоб заспокоїлася. Вона втекла від мене у ванну, а я відчув якусь нескінченну порожнечу.

Зараз я стояв під будинком і дивився на двері. Все чекав, коли вона вийде. У нас лише півтори години і, швидше за все, вона знову відсторониться від мене. Звичайно, я хочу підтримувати стосунки із донькою. Ось тільки Ася ясно дала зрозуміти, що без неї. При думці про те, що вона не дасть мені жодного шансу, у грудях защеміло. Але тут двері відчинилися, і вийшла Ася.

В прямому розумінні слова я просто офігів: легка, повітряна, у білій діловій сукні до коліна, що  підкреслює струнку худорляву фігуру, у туфлях на високій шпильці та з яскраво-червоними губами.

Ще ніколи я не бачив її такою! З юної дівчинки в джинсах і кросівках вона перетворилася на неймовірно красиву і привабливу жінку.

– Привіт. – підійшла вона і привіталася, не дивлячись в очі.

Серце знову кольнуло – навіть дивитися в мій бік не хоче. Що ж, заслужив. Настрій миттю зник. Я допоміг їй сісти на переднє сидіння.

– Спочатку до мене додому потрібно заїхати, гроші взяти.

Я кивнув головою і завів машину.

– Виглядаєш шикарно! Але чи не здається тобі, що зустріч із Парфьоновим – не той привід, коли слід так вбиратися?

Ася зміряла мене довгим пильним поглядом і нічого не відповіла. А я вже встиг уявити, як він роздягатиме її своїм хтивим поглядом. Стиснув кермо щосили, пригнічуючи в собі емоції, які сам же і спровокував.

Коли ми під'їхали до будинку Асі, хотів було вийти, відчинити їй двері, але вона мене зупинила.

– Не потрібно. Я й сама можу вийти з машини.

Хотів подивитись на неї, але не міг. Боявся побачити холод у її очах. Просто розвів руками, мовляв, «як забажаєш» і відвернувся до вікна.

Грюкнули дверцята і Ася пішла. Я спостерігав за нею в дзеркало заднього виду і розумів, що не зможу її відпустити, навіть якщо захочу.

Через хвилини три вона повернулася. Боковим зором я звернув увагу на тонкі коліна, і відразу згадав, як цілував їх колись. По тілу розлилася гаряча хвиля збудження. Намагаючись відволіктися, я виїхав з двору на дорогу у бік центру і зосередився на дорозі.

– Хвилюєшся?

Ася стиснула сумочку на колінах так, що побіліли пальці.

– Ні. Просто дуже хочу, щоб це все скоріше закінчилося.

– Потерпи трохи. За годину вже згадуватимеш, як страшний сон.

Ася кивнула.

– Ти так і не відповів.

Я спробував згадати, яке саме питання пропустив, але так і не зміг.

– Ти про що?

– Ти так і не сказав, як тобі віддячити за допомогу.

– Асю, ти серйозно? Скажеш "дякую" – і буде цілком достатньо. Я ж не за щось тобі допомагаю.

– Ні, так не піде. Я не хочу відчувати, що винна тобі. Нехай це буде взаємна якась допомога чи послуга.

– Віддячиш мені і матимеш повне право мене відштовхувати зі словами «Я тобі нічого не винна»? – Усміхнувся я і поглянув на Асю.

Ми якраз зупинилися на світлофорі, і в мене була можливість дивитися їй у вічі, коли вона відповість.

– Ну, чого ти очі опускаєш? Відповідай, як є. Я настільки тобі огидний, що ти вважаєш за краще, щоб я знову зник? Адже так?

Вона мовчала. Погляд став сумним, але її мовчання говорило про те, що я правий.

– Що мені потрібно зробити, щоб ти мені вибачила?

– Я вже вибачила.

– Тоді чому ми не можемо спілкуватися? Просто по-людськи спілкуватися. Тим більше, тепер нас пов'язує Аліса.

– Тому що… – загорівся зелений, і мені довелося переключити увагу на дорогу. – Одна справа пробачити, а інша – пустити тебе у своє життя, бачити тебе і щоразу згадувати все те, що я так довго намагалася забути. Тому я б воліла менше бачитися. Хочу віддячити і поставити крапку.

Я мовчав. Власне, чого я очікував, ставлячи це питання? Все й так було зрозуміло.

– Вечеря.

– Що? – не зрозуміла Ася.

– Вечеря разом, як подяка.

Ася нахилила голову так, що волосся прикрило її обличчя, і я не міг розглянути її емоцій.

– Взагалі-то, Семенов, я одружена.

– Ти сама просила щось вигадати. Це єдине, що мене влаштовує. Що стосується твого чоловіка, – я витримав паузу, щоб підібрати слова і не почати лаятись матом, – це тимчасова формальність.

– Тобі не здається, що ти забагато на себе береш?

Ми якраз під'їхали до офісного центру, і я шукав очима, де припаркуватися.

– Ні, не здається. Єдине, що мені здається, Асю, це те, що твій чоловік не може тебе захистити. Значить, тобі потрібен інший чоловік.

– Ти на себе натякаєш?

Зупинивши машину на парковці і заглушивши двигун, я розвернувся обличчям до Асі і глянув у вічі:

– Я не натякаю. Я тобі вчора все прямо сказав. Але навіть якщо я найгірший кандидат із усіх можливих, це не скасовує факту, що Селіванов – зовсім не та людина, яка тобі потрібна.

Ася роздратовано пирхнула, висловлюючи цим свою незгоду. І навіть не зі змістом моїх слів. А з тим, що їх говорив саме я. Вона спробувала відчинити двері машини, щоб вийти, але в неї не виходило. Кілька разів сіпнувши ручку дверей, вона злісно подивилася на мене.

– Пам'ятається, хтось казав, що й сам може вийти. – засміявся я і, натиснувши на кнопку, розблокував двері.

– Ідіот! – Ася вийшла з машини, всім виглядом показуючи, що я безнадійний. Мене ж ця ситуація потішила.

– Давай про діло. Ти зайдеш в його кабінет сама.