Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

їхньої здатності забезпечити малому Фергюсону належне інтелектуальне наставництво, можливо, вона вважала його батьків неосвіченими буржуазними нікчемами, можливо, вона вважала своїм обов’язком врятувати Фергюсона від пустелі невігластва, в якій він жив, гадаючи, що вона і тільки вона одна зможе надати йому допомогу, необхідну для того, щоби видряпуватися крутосхилами Просвітництва. Цілком імовірно, що тітка Мілдред була інтелектуальним снобом (так сказав колись батько у розмові з матір’ю, а малий Фергюсон підслухав), але не можна було заперечувати того факту, що вона – сноб чи не сноб – була справжнім інтелектуалом, людиною широкої ерудиції, яка заробляла на життя, працюючи університетським викладачем, а ті твори, які вони рекомендувала своєму племіннику, дійсно йшли йому на користь.

Жоден хлопець з оточення Фергюсона не читав того, що прочитав він, а завдяки тому, що тітка Мілдред вибирала йому книги дуже ретельно, так само ретельно, як і своїй сестрі під час її вимушеного затвірництва тринадцять років тому, малий читав книги, які висилала йому тітка, з жадібністю, котра нагадувала чисто фізичний голод, бо тітка добре розуміла, які саме книги зможуть задовольнити потреби швидко зростаючого хлопця – від шести до восьми років, від восьми до десяти, від десяти до дванадцяти, і так до закінчення середньої школи. Спочатку були казки Братів Грімм та різнокольорові книжечки з казками Ендрю Ланга, потім – чудернацькі фантастичні романи Льюїса Керрола, Джорджа Макдональда та Е. Несбіта, на зміну яким прийшли адаптовані версії грецьких та римських міфів, дитячі адаптації «Одисеї» та «Павутини Шарлотти», книга-вибірка з «Тисяча одної ночі», упорядкована як «Сім мандрів Синдбада-мореплавця», а згодом, кілька місяців потому, – майже повний варіант «Тисяча одної ночі» на шестистах сторінках. Наступного року тітка прислала Фергюсону готичний роман «Химерна історія доктора Джекіла і містера Гайда», оповідання жахів і таємниць Едгара По, а також «Принц та жебрак», «Викрадений», «Різдвяна пісня», «Том Соєр», і «Етюд в багряних тонах». Фергюсон так емоційно відреагував на книгу Артура Конан Дойля, що на свій одинадцятий день народження отримав від тітки Мілдред подарунок у вигляді товстелезного рясно ілюстрованого видання під назвою «Повна збірка оповідань про Шерлока Холмса». Це – лише деякі з книжок, а окрім книг надходили ще й платівки, які були для Фергюсона не менш важливими, ніж книги, і які, починаючи з його дев’яти-десятирічного віку, ось уже майже три роки присилалися з регулярними три-чотиримісячними інтервалами. Джаз, класична музика, музика народна, ритм-енд-блюз, і навіть трохи рок-н-рол. В платівках, як і в книжках, підхід тітки Мілдред був суто педагогічним: вона вела Фергюсона від сходинки до сходинки, знаючи, що Луї Армстронг має передувати Чарлі Паркеру, Чарлі Паркер – Майлзу Девісу, що Чайковський, Равель і Гершвін мають передувати Бетховену і Баху, що фолк-групу Weavers слід слухати раніш, ніж виконавця блюзів Хадді Ледбеттера, що Коул Портер у виконанні Елли Фітцджеральд був необхідною сходинкою до Біллі Холідея з його композицією Strange Fruit. На свій превеликий жаль, Фергюсон виявив, що сам він не мав ані дещиці музичного таланту. Він спробував був грати на фортепіано у віці семи років, але, пригнічений та розчарований, кинув це заняття рік потому; він спробував був грати на корнеті у віці дев’яти років, але кинув; коли ж йому було десять, Фергюсон спробував себе за ударними інструментами, але кинув також. З якоїсь причини йому було важко читати ноти, він чомусь не міг повністю засвоювати символи на сторінці, порожні й заповнені кружальця на лініях чи поміж ними, дієзи та бемолі, ключові знаки, скрипінні та басові ключі; ці умовні позначення не хотіли входити в його свідомість і автоматично розпізнаватися нею подібно до букв та цифр, тому йому доводилося обмірковувати кожну ноту, перш ніж зіграти її, а це уповільнювало сприйняття такту та ритму того чи іншого музичного твору, і, фактично, унеможливлювало музикування взагалі. То була ганебна й сумна поразка. Його зазвичай швидкий та ефективний розум сильно гальмувався, коли справа доходила до розшифрування цих неслухняних знаків, і, замість вперто лупитися головою об стінку, Фергюсон припинив боротьбу. Ця поразка була сумною ще й тому, що він дуже любив музику й чудово чув і розумів її у виконанні інших людей, бо мав чутливе вухо й гостро сприймав тонкощі композиції та виконання. Але сам він як музикант був безнадійним, абсолютним невдахою, і це означало, що він понизився в статусі до слухача, палкого й відданого слухача, а тітка Мілдред була достатньо розумною, щоби знати, як ту відданість підживлювати, бо, безперечно, вважала музику та любов до неї одною з основних причин, через які було варто жити на світі.

Того літа, під час одного зі своїх візитів разом з дядьком Генрі, тітка Мілдред просвітила Фергюсона іще з одного істотного питання, безпосередньо з музикою та книгами не пов’язаного, але так само важливого для його розумового розвитку, якщо навіть не важливішого. Вона приїхала до Монклеру провести там кілька днів зі своїм єдиним та неповторним хлопчиком та його батьками, і коли вони удвох вперше сіли пообідати (його батьки були в той час на роботі, а це означало, що окрім тітки та Фергюсона в домі нікого не було), він показав на пляшку сельтерської «Вайт Рок», яка стояла на столі, і спитав, чому дівчина має на спині крила. Йому це було незрозуміло, пояснив малий. То були не крила янгола чи пташки, які можна було б очікувати у міфічної істоти, а крила крихкої комашки, крила бабки чи метелика, і йому це видавалося глибоко бентежним.

– А ти що, не знаєш, хто вона така, Арчі? – спитала тітка.

– Ні, – відповів він. – Звідки мені знати? Якби я знав, то й не питав би, еге ж?

– А я гадала, що ти прочитав казки й легенди в обробці Томаса Булфінча, які я вислала тобі пару років тому.

– Я прочитав.

– Усі?

– Та, начебто, всі. Може, пропустив два-три розділи. Вже не пам’ятаю.

– Не зважай. Пізніше прочитаєш. – Взявши пляшку зі столу й постукавши пальцем по зображенню дівчини, тітка сказала: – Це – не надто добрий малюнок, але, як на мене, це – Психея. Ну що, тепер пригадав?

– Купідон і Психея! Так, я прочитав той розділ, але там жодного разу не йшлося про те, що Психея має крила. У Купідона крила були, крила та ще й сагайдак зі стрілами, але ж Купідон – бог, а Психея – звичайна смертна. Прекрасна дівчина, але все одно людина, така ж, як і всі ми. Ой, ні, стривайте. Пригадав. Після того, як вона вийде заміж за Купідона, вона також стає безсмертною. Я вірно кажу? Але