Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

з вітчимом. Але довгі ночі, проведені коло білих дверей спальні, наводили думку на протилежне. І тоді вона з відчаєм усіх ревнивців почала слідкувати за вітчимом, коли він повертався з роботи, з магазину, з пивниці; вона почала вимагати грошей, заявляючи, що все розповість матері. Початком вітчим давав гроші: як-не-як, а викладач у академії. Проте гроші нічого не врятували. Вона перетворилася на маленьку ревниву сопливу сучку. Вона не кохала вітчима, але притаманне відчуття власності, задоволення, ще чогось, про що вона не могла говорити, змусило її зненавидіти матір. Але час непомильно розставив усе на свої місця: мати застала їх з вітчимом, і у досить непривабній позі. Мати пішла з дому. Вітчим намагався її відшукати, а потім і сам пощез. Матір через кілька днів зловила міліція, коли вона після спроби невдалого зґвалтування семирічної дівчинки, як та підняла крик, перерізала горлянку дитині кухонним ножем; ще з добрих три години вона блукала Кавказькою, забрела у якийсь дім, забрьохана, у крові, довго копирсалась у холодильнику, доки підпилий наряд, що не сподівався на удачу, затримав її і доставив до слідчого ізолятора.

Лізка неждано сміється. Сміх у неї щирий, лускучий, розлітається весело кімнатами. Вона говорить, що частину вона вигадала, а трохи підгледіла у газетах. Хто вона? Хіба кому яка є різниця: людина влаштована так, що перш за все намагається заповнити порожнечу, але це заповнення будь-якою ціною нічого не дає, навіть місця справжній злості, а вона по-справжньому люта на цей світ, бо більше здобула свого у житті, але здобула надто дорогою ціною. Ні, таки цей народ аж ніяк не може без філософії. Я спробував виринути з зеленого напівсну — з розказаного майже нічого не пам'ятаю, але мені гидко. Я простягую руку, вона жбурляє помаранч і, по-дитячому вихляючи стегнами, йде швидко до мене. її поцілунок ворушиться у вусі. Вона вигинається лозиною, роситься слизьким, зовсім без смаку потом, а зелені очі наповнюються глиняною каламуттю: йому розповісти, чия вона жінка? хочеш чарівної брехні чи правди? а хочеш знати, хто такий Кловський, що бовтав у червоному сарі? а про Блоха ти що-небудь чув, чи ти теж вважаєш, що він вискочка? І вона відсідає, відлипає і лежить на спині, зігнувши ноги в колінах так, що видно ямочки сідничок, вся пропахла потом і помаранчами.

Зранку зателефонував радник. Ситий задоволений голос. Лізка лежала в широкій смужці світла. А радник говорив, що смердюча погода, зуби ниють, спина болить, усі кістки тріщать, хе-хе, після вчорашнього дня, гарна опера. А за вікнами туман, рваний туман інколи сипле синім сонцем, але мороз теж налягає, з перепадами, значить, у ясну погоду видно намисто озер і кругляк місяця над ними: романтика, одним словом. А Лізка спала і не збиралася додому, принаймні так видавалося, напевне, і хотілося так. Вона спала на животі, розкидавши руки по-пташиному, звична до всього, наче тут не перший день. Напевне, їй стане соромно, коли прокинеться. А швидше, ні, не хотілося 6. Радник знову зателефонував і вже напряму, дурнувато похихикуючи, плутаючи офіційний тон зі світським, запитав, чи немає у мене Лізки, дружини пана Блоха. Я щиро про себе усміхнувся, уявляючи трикутний лантух, напханий тельбухами і салом, відповідаючи навіть стривоженим голосом, що я дуже погано її знаю, навіть уявляю для себе якось віддалено, бо з паном Блохом знайомі тільки по Філармонії. Затим коротко додав, що її нема і не було. Перший радник перепросив, я відчув, що моя відповідь задовольнила його, бо голос замуркав, захлинувся власними словами, додаючи, що в скорому часі чекає мене на гостину. Він брехав, цей перший радник. У нього посада така, щоб брехати.

Затим я подався на кухню, скоряючись давній звичці самотнього чоловіка, готував каву і читав бігцем, нічого не розуміючи, книгу. Вона увійшла до кухні так, як заходять помочитися діти, з затуленими очима; сіла мені на коліна і поклала голову на плече, виставивши з-під поли халата коліно. Округле і гостре. Вона щось пролопотіла мовою всіх сонних і знову вчепилася довгими кігтями у моє плече. «Мені пора… Я чула… чорт би їх побрав…» Збігла кава, а за вікнами почала гарувати безпритульна псарня. Тоді я запитав у нерішучості: «Коли побачимося?» — «Не поспішай…»

Пили каву маленькими ковточками, поглядаючи поверх газет, наче нічого цікавішого від газет не було у світі; ми поволі намагалися повернутися до реальності, — пережитий світ між нами цієї ночі нічого не коштував, якщо він реально не закріплений, чим завгодно, хоча б псячою смертю, хоча б кров'ю з пальця, хоча б лайкою. Але ми напружено вдавали, що читаємо. Пили каву. Скрізь смерділо кавою, вологе повітря викликало подразнення горлянки, тому вона трохи кашляла, все скаржачись, що знайомий продавець дав пачку цигарок зовсім неякісну, і вона вже діловим тоном пробувала роз'яснити мені, чому ці сигарети не придатні для вжитку. Тут, напевне, до мене почало доходити, що її розумові здібності далі виготовлення пачки цигарок не заходять, хоча природа наділила її чіпким практичним розумом; тому-то вона вночі розповідала зовсім божевільну історію, підкоряючись, радше, йдучи за віковим покликом жіночого мазохізму і садизму. Як тільки вона у балачці перекинулася на щось суттєве, то у двері вдарив дзвоник. Вона вся зібралася, наче для стрибка. Я поплівся, весь випорожнений, щоб відкрити двері.

Іноді зустрічі зовсім бувають полишені сексу: це з колишніми дружинами та коханцями, які тільки-но претендують на руку жінки, яку ти кохаєш. Останнє сумнівне, але якщо в атмосферу твого життя, що вже доповнилося кількома затишними жіночими речами, і не тільки, коли це почало битися в тобі пульсуючим нервом ранкових скандалів — отака бувальщина, — починає влазити почвара, недолуга і незрозуміла постать.

Кловський прочинив двері широкою, але м'якою долонею, і відразу за ним вбігло кілька чоловіків сірої зовнішності, з проваленими носами, очима, розміщеними по горизонталі ближче до прогнутих голених скронь, обсипаних дрібними прищиками. Вони заверещали малозрозумілою мовою, підняли догори «Узі» і забігали кімнатами, кидаючи на підлогу речі. На цей раз Кловський був зодягнений у жовтого кольору шкірянку, ніжну на дотик, як телячий язик, він рухався виважено, повільно, як хижак. Глипнувши на мене сливовими безсоромними очима, він так розплився у приємній посмішці, наче ми товариші по коледжу і не бачилися років з десять. Газетна ідилія пролетіла, як феєрична комета на День незалежності, і всі мої вічні страхи, кохання з шипінням брьохнулися в ріку щоденного забуття: я лежав на підлозі, позбавлений можливості розмірковувати, а переді мною плавало широке обличчя