Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Найбільше невдоволення висловлювали учні «9-А» класу. Тамара Антипівна підозрювала, що класна керівниця Ганна Михайлівна потихеньку під’юджує підшефних лобуряк, – та довести нічого не могла. Однак ситуація досягла критичної межі позавчора, в четвер: хтось із учнів «9-А» класу приніс до школи снодійне, пігулку якого потайки вкинули до пляшки з оковитою, що лежала в портфелі Миколи Семеновича. Зайшовши перед початком уроку до підсобки, щоб підбадьорити душу, вчитель там і заснув, навіть не закусивши як слід. Переконавшись у цьому, весь «9-А» дружно втік до широкоекранного кінотеатру «Жовтень».
Вчорашній учбовий день почався зустріччю з Тамарою Антипівною, яка намагалася виявити призвідників потворної витівки. Однак хлопці та дівчата «9-А» класу стояли одне за одного горою. І навіть більше: у відповідь на вимогу завуча вони висунули свою умову – повернути Фріду Оскарівну! Інакше «юна парость» збиралася вигадати «щось іще»…
Вкрай обурена Тамара Антипівна твердо пообіцяла, що «підлабузницю капіталістів-кровопивців» у стінах їхньої школи ніхто більше не побачить. Проте її насторожила сьогоднішня розмова на підвищених тонах з Ганною Михайлівною. Якщо класна керівниця діятиме разом з учнями «9-А»… хтозна, у що це виллється?! Отже, треба діяти в інший спосіб. Саме тому завуч і взялася перебирати особові справи «бунтівного» класу.
Зрештою, відібрала теки двох дівчат – Сюзанни Голландер і Агати Литвак. Батьки першої були відомими на весь Київ лікарями – отже, саме їхня дочка могла принести до школи снодійну пігулку. Що ж до другої, то вона вирізнялася з-поміж однолітків норовливою вдачею. І, звісно ж, обидві належали до «безхребетних космополітів», як і запроторена до кардіологічного відділення лікарні вчителька Марґоліна.
Таким чином Тамара Антипівна зробила свій вибір.
Щорс 58 , 21 жовтня 1959 року
Це було щось неймовірне – справжнє втілення мрії! Саме сьогодні в радіопрограмі «Під час обідньої перерви» він нарешті почув:
– Дорогі товариші! Зараз на прохання Лук’яна Мефодійовича Калащука – заступника голови районного виконавчого комітету міста Щорс та інших наших постійних слухачів в ефірі прозвучить улюблений багатьма романс композитора Лістова на вірші поета Арського «В парке Чаир» у виконанні Аркадія Погодіна.
Після чого томно-солодкий тенор заспівав:
В парке Чаир распускаются розы,
В парке Чаир расцветает миндаль,
Снятся твои золотистые косы,
Снится весёлая звонкая даль.
«Милый, с тобою мы увидимся скоро», —
Я замечтался над любимым письмом.
Пляшут метели в полярных просторах,
Северный ветер поёт за окном…
Щоправда, замовникові все ж таки більше подобалося не улюблене більшістю народу довоєнне, можна сказати – класичне виконання Аркадія Погодіна, а більш витончений, ліричний спів Вадима Козіна. Однак про це тепер годі було навіть мріяти, враховуючи вперті чутки, буцімто цей розпусник вже вдруге відправився на «трудове перевиховання» за однією з найганебніших статей Кримінального кодексу59. Якщо все справді так і є – навряд чи найближчим часом звучатимуть пісні в його виконанні.
А шкода, чесне слово, шкода! Хоча після історичного ХХ з’їзду КПРС нібито настали нові часи, й тепер скрізь і всюди набирає сил «відлига», дотримуватися розумних обмежень у глибині та інтенсивності змін теж потрібно. Бо ламати легко, натомість будувати ще й як важко. Тим паче Кримінальний кодекс змінювати – це ой-йо-йой до чого складно! Тут один параграф заторкни – все інше слідом потягнеться. Отож нехай краще розгнузданий співак в таборі «відпочине», з нього станеться…
Та в будь-якому разі заявку Лук’яна Мефодійовича на радіо нарешті виконали, тому особистий прийом громадян (традиційно за розкладом запланований на третю середу місяця по обіді) заступник голови виконкому провів, перебуваючи просто у відмінному настрої. Це підтвердила і секретарка з приймальні, наступного дня відповідаючи на запитання слідчого: прийом відбувся гладко – можна сказати, як по маслу. Його навіть застаріла астма не надто мучила. Те саме говорили майже всі громадяни, які побували в кабінеті заступника голови виконкому в середу 21 жовтня по обіді.
МАЙЖЕ всі… оскільки одну громадянку розшукати не вдалося. Судячи за записом у журналі реєстрації, це була така собі Барсукова Маргарита Степанівна – невдаха-лімітчиця60, котру витурили з якогось там московського підприємства. Очевидно, розраховуючи на безмірне нахабство, притаманне цій людській породі, ця шепелява дурепа не вигадала нічого кращого, окрім як припхатися на прийом до відповідального працівника виконкому з ідіотичним проханням: прописати її в славетному місті Щорс! Ясна річ, вона отримала відкоша, що засвідчувала вичерпна резолюція в журналі реєстрації відвідувачів:
Не задовольняти
От саме цю лімітчицю не те що допитати – навіть розшукати не вдалося! Мабуть, спіймавши облизня, вона відчула гірке розчарування й назавжди полишила райцентр Чернігівщини. Що там сталося з Барсуковою Маргаритою Степанівною надалі?.. Повернулася вона до свого рідного села чи подалася шукати щастя кудись іще?.. В місті про це не знали. Звісно, обласному начальству доповідали. Однак причини смерті Лук’яна Мефодійовича Калащука були аж надто очевидними: помилився при прийомі ліків… Сам помилився. То навіщо розшукувати якусь там лімітчицю?!
Облиште, люди добрі…
* * *
Мало того, що саме сьогодні в радіопрограмі «Під час обідньої перерви» нарешті виконали його улюблену пісню, то ще й по обіді на особистий прийом раптом прийшла… ВОНА!!! Молода, струнка, золотоволоса (якщо судити за локоном, який грайливо виглядав з-під пов’язаної на голові хустинки) і блакитноока… Вся така із себе молода і прекрасна – немовби щойно з того самого романсу!..
Одна біда: «наштукатурилася» і напарфумилася ця дівиця понад всяку розумну міру – що виказувало натуру, від народження обділену естетичним смаком. Ще й косметика паскудна… Але ж молодість!..
Так, молодість і свіжість неможливо зіпсувати жодною косметикою, хоч як ти старатимешся.
– Барсукова Маргарита Степанівна, – відрекомендувалася з порога й одразу ж додала, мило посміхнувшись: – Можно просто Ритою називати, я анітрохи не горда.
Тепер товариш Калащук звернув увагу ще й на трохи одутлі щоки дівиці, надто яскраво виражені вилиці, родимку на переніссі (майже між бровами) та дещо шепеляву вимову. Хоча, знов-таки, всі ці риси можна було віднести до милих пікантностей її натури.
– Слухаю вас уважно, – мимоволі розплившись у лагідній усмішці, промуркотів заступник голови райвиконкому. Він трохи побоювався, що через пахощі парфумів у нього розіграється застаріла астма, однак цього не сталося. Навпаки, в присутності молодої
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.
