Читати книгу - "Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта, Ірвін Ялом"

Чи були якісь інші варіанти? Наш світ не створений для товстунів, тим паче для самотніх товстунів. Щоб довести це, вона описала своє драматичне побачення, яке відбулося місяць тому, — її єдине побачення за останні кілька років. Вона відповіла на оголошення з «Бей-Гардіан», одного з таблоїдів Сан-Франциско. Хоча більшість оголошень розміщували чоловіки, які відверто зазначали, що бажають познайомитися зі «стрункою» жінкою, один так не написав. Вона зателефонувала йому й призначила зустріч під час обідньої перерви. Джордж (так його звали) попросив її встромити в коси троянду, і вони домовилися зустрітися в барі одного з місцевих ресторанів.

Його обличчя видовжилося, коли він вперше побачив Бетті, але, що робило йому честь, підтвердив, що його справді звати Джордж, і протягом всього побачення поводився як джентльмен. Хоча Бетті більше ніколи не бачила Джорджа після їхнього першого і єдиного спільного обіду, вона часто думала про нього. У неї було ще кілька подібних спроб, і вона розчарувалася у чоловіках, адже вони втікали без жодного пояснення, вочевидь, побачивши її ще здалеку.

Розуміючи відчай Бетті, я намагався придумати якісь способи, щоб допомогти їй. Можливо (у спробі приховати своє негативне ставлення), я намагався так старанно, що зробив помилку новачка, запропонувавши їй інші варіанти. Чи вона думала колись про клуб «Сієрра»?[12] Ні, у неї була погана фізична підготовка, щоб витримати їхні піші походи. Чи про Організацію анонімних любителів поїсти, яка мала б забезпечити знайомства з іншими людьми зі схожими проблемами? Ні, вона ненавиділа групи. Інші пропозиції також були відхилені. Мав бути ще якийсь спосіб.

Перший крок до змін, на які орієнтована терапія, — це визнання своєї відповідальності. Якщо хтось не бере на себе відповідальність за свої проблеми, тоді як ця людина може щось змінити? Це цілком стосується ситуації з Бетті: вона завжди вбачала причину своїх проблем у зовнішніх обставинах. То була не її провина: це все через переїзд чи стерильну культуру Каліфорнії, або ж через відсутність якихось культурних заходів чи цікавого місця, де вона могла б провести час, чи жахливе ставлення місцевих мешканців до товстунів. Я намагався зробити все, що від мене залежало, але Бетті не хотіла брати на себе відповідальність і визнавати, що в цій ситуації була і її провина.

О так, на інтелектуальному рівні вона погоджувалася з тим, що, якби перестала їсти і трохи схудла, світ ставився б до неї інакше. Але ж це потребувало багато сил і часу, та й контролювати свій апетит їй здавалося нездоланним завданням. Крім того, вона висувала й інші аргументи проти своєї відповідальності: генетична складова (усі її родичі з обох боків були досить огрядними), і нові дослідження, що свідчили про фізіологічні аномалії у повнотілих, які призводять до збільшення ваги, — від сповільненого метаболізму до запрограмованої надмірності маси тіла. Ні, все це не спрацювало б. Урешті мені треба було якось змусити її взяти на себе відповідальність за свій зовнішній вигляд, але я не бачив можливості досягти цього. Я змушений був негайно почати. І я знав лише один спосіб.

Єдиний найбільш ефективний метод психотерапевта — фокусування на «процесі». Слід думати про процес як про явище, протилежне до змісту. Під час розмови зміст — це слова, які можна почути, реальні теми, які обговорюються; процес, своєю чергою, — це те, як зміст висловлюється, і особливо те, що спосіб висловлення говорить нам про стосунки між учасниками розмови.

Я мусив зробити те, що стало ясно зі змісту, — припинити, наприклад, спроби давати Бетті прості поради. Мені слід було сфокусуватися на процесі та з’ясувати, як ми ставимося одне до одного. Так з’явилася одна важлива характеристика наших стосунків — нудьга. І через те контрперенесення не могло бути ефективним: я мав чесно визнати, що нудьга була моєю проблемою та що мені було нудно з будь-якою гладкою жінкою.

Отож, я продовжував обережно, дуже обережно. Моє негативне ставлення уповільнювало мої дії. Я боявся виявити свою відразу. Я ніколи не чекав би так довго з якимось іншим пацієнтом, який би мені подобався. Так, я пришвидшувався, змушував себе рухатися. Якщо я збирався допомогти Бетті, то мав вирішити цю проблему, мені слід було покладатися на свій професіоналізм та діяти, незважаючи на свої почуття.

Але правда полягала в тому, що Бетті справді була нудною, і мені потрібно було побороти це в ній у якийсь прийнятний спосіб. Вона могла знову відмовитися взяти на себе відповідальність за будь-що — за відсутність друзів, суворі вимоги суспільства до одинаків, жахи передмістя, — але я не збирався пробачити їй, що вона така нудна.

Я намагався не казати вголос слово нудний: воно було занадто невиразним та дуже образливим. Я маю висловлюватися точно та конструктивно. Я запитав себе, що таке нудне було в Бетті, і визначив дві очевидні характеристики. Перш за все, вона ніколи не розповідала нічого інтимного про себе. А по-друге, вона по-дурному хихикала, прикидалася веселою та не бажала бути серйозною тоді, коли це було справді потрібно.

Було б нелегко сказати їй це все і не образити. Тоді я вирішив, як мені діяти: потрібно дізнатися про неї більше. Однак вона й близько не підпускала мене до себе. Я подумав, що їй буде важко вислуховувати мою критику, яку вона точно сприйме як образу, якщо я змалюю її в цьому контексті. Отож, їй не лишалося нічого іншого, як задовольнити моє бажання і розповісти про себе. Одного разу десь наприкінці нашого нудного заняття я вирішив зробити рішучий крок:

— Бетті, я поясню пізніше, чому я прошу вас про це, але наразі я хотів би спробувати нову вправу. Вам потрібно поставити собі оцінку від одного до десяти за те, якою відкритою ви сьогодні були. Зважте, що десять балів означають найбільшу відкритість, яку тільки можна уявити, а один бал — найменшу, так, ніби ви стоїте в черзі за квитком в касі кінотеатру з незнайомцями і нічого про себе не розповідаєте.

Помилка. Бетті знадобилось кілька хвилин, щоб пояснити, чому вона не ходить у кіно сама. Вона вважала, що люди співчувають їй, бо в неї немає друзів. Вона відчувала, як вони бояться, що вона сяде коло них. Бачила їхню зацікавленість та навіть замішання, коли вони уважно спостерігали, як вона намагається втиснутися у вузеньке крісло. Щойно вона почала заглиблюватися далі у цю тему — говорячи уже про сидіння в літаках, описуючи, як біліють від