Читати книгу - "Великі сподівання, Чарльз Діккенс"

у ту несприятливу пору в ній, певне, вже крилася духовна сила, така помітна тепер, бо інакше чого б я, тільки-но відчувши неспокій і тривогу, звертався по допомогу саме до Бідді? Вона тихенько шила й більше не плакала, і коли я дивився на неї й міркував про все це, мені раптом спало на думку, що я, мабуть, трохи винен перед нею. Я, можливо, був надміру потайливим, коли слід було б ущасливити її (хоч тоді й не вжив подумки саме цього слова) своєю довірою.

- Справді, Бідді,- сказав я, коли добре над цим розважив,- ти була моєю першою вчителькою, і тоді ми навіть гадки не мали, що колись сидітимем ось так поруч, у цій кухні.

- Ох, бідненька,- зітхнула Бідді. Це було так схоже на її саможертовну вдачу,- перенести моє зауваження на мою сестру, схопитися й поправити щось там, аби сестрі було затишніше.- Хто б міг таке припустити!

- Тож мені здається,- сказав я,- що нам треба частіше розмовляти одне з одним, як колись. І я повинен частіше з тобою радитись, як колись. Ось давай, Бідді, хоч би й у цю неділю пройдемося на болота та поговоримо вволю.

Мою сестру ми тепер ніколи не залишали саму, але в неділю з полудня Джо охоче погодився доглянути її, і ми з Бідді пішли прогулятись. Стояло літо, погода була чудова. Ми проминули село, церкву й цвинтар і, вийшовши на болота, побачили на річці судна під вітрилами, і ось тоді переді мною, як то бувало вже не раз, знов постали образи міс Гевішем та Естелли. Коли ми добулись до самої річки й посідали на березі, в цій тиші, ще більш лункій від мирного жеботіння води у нас під ногами, я подумав, що це, мабуть, найвідповідніша пора й місце поділитися з Бідді таємницею своєї душі.

- Знаєш, Бідді,- сказав я, спершу взявши з неї обіцянку, що вона про це нікому ні слова,- мені хочеться стати джентльменом.

- Ну, я б на твоєму місці цього не хотіла,- відказала вона.- Навіщо це тобі?

- Бідді,- сказав я вже трохи суворішим тоном,- у мене в на це поважні причини.

- Тобі видніше, Піпе, але невже тобі не ясно, що так, як тепер, для тебе краще?

- Бідді,- нетерпляче вигукнув я,- мені так зовсім не краще! Мене відштовхує і це моє ремесло, і все моє життя. Вони мені відразливі з першого ж дня, коли я став підмайстром. Які ти дурниці городиш!

- Я городжу дурниці? - відказала Бідді, спокійно зводячи брови.- Пробач, коли так, це я ненароком. Я тільки хотіла, щоб тобі було добре й приємно.

- Ну тоді, Бідді, зрозумій раз і назавжди, що мені ніколи не буде добре й приємно, а навпаки, дуже погано, якщо я не зможу змінити оце своє життя!

- Шкода,- сказала Бідді й журливо похитала головою.

Я й сам не раз думав, що шкода, і тепер, вичерпаний цією нескінченною суперечкою з самим собою, мало не заплакав з горя й досади, коли Бідді висловила вголос те почуття, яке мене проймало. Я сказав їй, що вона має слушність, я й сам знаю, наскільки це прикро, але нічого тут не вдієш.

- Якби я міг пристосуватись до цього життя,- сказав а Бідді, вириваючи рукою травинки, як-то колись був висмикував разом із волоссям свої ображені почуття і вигупував їх ногою об стіну броварні,- якби я міг пристосуватись до цього життя і хоча б наполовину так полюбити кузню, як любив її малим, мені б стало набагато легше. Тоді б ми усі втрьох зажили чудовим життям, і Джо, мабуть, узяв би мене за компаньйона, коли скінчиться моє учнівство, а ми з тобою зблизилися б і котроїсь неділі могли б сидіти на цьому самому березі зовсім іншими людьми. Я ж був би для тебе зовсім непоганий жених, хіба ні, Бідді?

Бідді зітхнула, дивлячись на вітрильники, що пропливали річкою, і відповіла:

- Та вже ж, я не дуже перебірлива.

Гордощам моїм ледве чи полестили слова Бідді, але я знав, що вони щирі.

- А натомість,- сказав я, вирвавши ще жмут трави й одну-дві стеблинки встромивши в рот,- бач, який я зробився. Неспокійний, усім невдоволений і… та це було б ще пусте, якби мені не кинули в очі, який я простак і селюк!

Бідді раптом обернулась і подивилася на мене куди уважніше, ніж хвилину тому на вітрильники.

- Сказати таке - це було не дуже правдиво й не дуже чемно,- зауважила вона, знов одводячи погляд у бік річки.- Хто це сказав?

Я розгубився, бо й не помітив, як зопалу вибовкнув зайве. Але тепер уже нікуди було відступати, і я зізнався:

- Вродлива панночка в домі міс Гевішем, вона найвродливіша на світі, і я просто зачарований нею і заради ж неї й хочу стати джентльменом.

Після цього безтямного зізнання я почав кидати жмутки зірваної трави в річку, немов і сам був не від того, щоб кинутись услід за ними.

- Ти хочеш стати джентльменом на злість їй чи щоб прихилити її до себе? - помовчавши, тихо спитала Бідді.

- Не знаю,- похнюплено відповів я.

- Бо коли на злість їй,- вела далі Бідді,- то я думаю - хоча тобі видніше,- що краще й розсудливіше було б знехтувати ці слова. А коли ти хочеш прихилити її, то я думаю - хоча тобі видніше,- що вона цього не варта.

Точнісінько те саме, що й я думав, і скільки разів! Точнісінько те саме, що й зараз мені було ясніше ясного. Але як міг я, бідний збаламучений сільський хлопчина, уникнути тієї дивовижної непослідовності, в яку день крізь день впадають і найкращі та найрозумніші з чоловіків!

- Це все, можливо, й правда, але що ж, як я зачарований нею?

Сказавши ці слова, я упав ниць на траву, обіруч учепився в чуприну і щосили шарпонув. Добре усвідомлюючи, як мало глузду й розваги в цьому божевіллі, що опосіло моє серце, я подумав, що нічого кращого й не заслужив, як піднести свою голову за волосся й бебехнути нею об рінь, щоб не діставалась такому йолопові, як я.

Бідді була найрозумніша з дівчат і