Читати книгу - "Архів Шерлока Холмса, Артур Конан Дойль"

дивитись на мене, як не з лютою ненавистю в душі? Я не можу повторити того, що вона сказала тоді мені. Вона вихлюпнула всю свою дику лють у жахливих, запальних словах. Я не відповідала їй, бо не могла. На неї страшно було дивитися. Я затулила вуха руками й кинулася геть. Коли я тікала, вона ще стояла там, біля входу на міст, і сипала мені вслід прокльони.

- Де її потім знайшли?

- За кілька ярдів від того місця.

- І, хоч її було вбито невдовзі після того, як ви побігли геть, ви не чули пострілу?

- Ні, я нічого не чула, містере Холмсе. Я була така схвильована й перелякана від цього страшного спалаху гніву, що мерщій кинулася до своєї кімнати й довго нічого не помічала довкола себе.

- Отже, ви кажете, що повернулися до своєї кімнати. Чи виходили ви з неї до наступного ранку?

- Так, коли знялася тривога, я вибігла разом з усіма.

- Чи бачили ви містера Ґібсона?

- Так, бачила саме в ту мить, коли він повернувся з мосту й викликав лікаря і поліцію.

- Він не здався вам схвильованим?

- Містер Ґібсон - міцна, вольова людина. Не думаю, що він коли-небудь відверто виявляє свої почуття. Але я надто добре знаю його, тож помітила, що він був глибоко схвильований.

- Тепер перейдемо до найважливішого. До того револьвера, який знайшли у вашій кімнаті. Чи бачили ви його раніше?

- Ні, присягаюся, що ні.

- Коли його знайшли?

- Уранці другого дня, під час обшуку.

- Серед вашого одягу?

- Так, на дні моєї шафи, під сукнями.

- Ви не могли б сказати, як довго він там лежав?

- Учора вранці його там не було.

- Звідки ви знаєте?

- Я саме прибирала тоді шафу.

- Зрозуміло. Хтось зайшов до вашої кімнати й поклав туди револьвер, щоб звинуватили вас.

- Мабуть, що так.

- Коли ж?

- Це могло статися лише під час обіду або тоді, коли я була з дітьми в класній кімнаті.

- Тоді, коли ви знайшли записку?

- Так, або й трохи пізніше.

- Дякую, міс Данбер. Чи можете ви ще чимось допомогти мені в моєму розсліді?

- Гадаю, що ні.

- На поруччі мосту є слід удару - свіжа щербина, якраз навпроти того місця, де лежало тіло. Чи можете ви пояснити це?

- Мабуть, це просто збіг.

- Дивно, міс Данбер, дуже дивно. Чому ж вона з’явилася саме під час трагедії й на тому самому місці?

- Що ж могло зоставити цей слід? Хіба що якийсь сильний удар.

Холмс не відповів. Його бліде, напружене обличчя несподівано набрало якогось байдужого, очужілого виразу: я знав, що в цю мить його розум осяяв геніальний здогад. Це було так помітно, що ніхто з нас не наважився заговорити, і ми всі - адвокат, міс Данбер і я - сиділи й уважно дивилися на нього в цілковитій тиші. Раптом мій друг підхопився, тремтячи від нервової напруги й жадоби негайної дії.

- Ходімо, Ватсоне, ходімо! - вигукнув він.

- Що сталося, містере Холмсе?

- Нічого, люба моя леді. Я ще напишу вам, містере Камінґсе. З ласки богині правосуддя я розплутаю справу, що прогримить на всю Англію. Ви, міс Данбер, дістанете від мене звістку завтра, а поки що можу запевнити вас, що хмари розвіюються і світло правди, на моє сподівання, проб’ється крізь них.

Дорога з Вінчестера до Торської садиби тривала недовго, проте я не міг дочекатися, коли ми нарешті приїдемо; Холмсові ж, як я бачив, вона здавалася нескінченною - він не міг усидіти на місці й увесь час ходив по купе вагона або тарабанив пальцями по лаві. Коли ми вже під’їздили, він раптом сів навпроти мене - ми взяли купе на двох у вагоні першого класу - і, поклавши руку мені на коліно, зазирнув в очі бешкетливим, наче в бісеняти, поглядом.

- Ватсоне,- сказав він,- здається, ви взяли з собою в цю подорож зброю.

Я зробив це скоріше заради нього, бо він мало турбувався про власну безпеку, коли заглиблювався в якусь загадку, тож мій револьвер не раз ставав нам у пригоді. Я нагадав йому про це.

- Так, так, я трохи неуважний у таких справах. То ваш револьвер тут?

Я дістав з кишені штанів свій невеличкий, але зручний револьвер. Холмс відкрив замок, висипав набої й пильно його оглянув.

- Важкий, справді важкий...- сказав він.

- Авжеж, солідна штучка.

Він на хвилину замислився.

- Знаєте, Ватсоне,- сказав він,- мені здається, що ваш револьвер скоро матиме прямісіньке відношення до розкриття цієї таємниці.

- Любий мій Холмсе, ви жартуєте!

- Ні, Ватсоне, я кажу цілком серйозно. Нам треба провести дослід. Якщо він буде вдалий, то все з’ясується. І результати залежатимуть від поведінки цього маленького револьвера. Один набій - геть. Решту п’ять покладемо назад і поставимо на запобіжник. Отак! Це збільшить вагу і краще відтворить подію.

Я зовсім не уявляв собі, що в нього на думці; а він нічого мені не казав і замислено сидів, поки ми не дісталися невеличкої гемпширської станції. Там ми найняли стару двоколку і за чверть години були вже в нашого приятеля, сержанта Ковентрі.

- Ви знайшли ключ до розгадки, містере Холмсе? Де ж він?

- Усе залежатиме від поведінки револьвера доктора Ватсона,- відповів мій друг.- Ось він. Тепер скажіть, сержанте, чи знайдеться у вас десять ярдів мотузка?

У сільській крамниці ми роздобули клубок міцного мотузка.

- Гадаю, це все, що нам знадобиться,- мовив Холмс.- А тепер, якщо ваша ласка, ходімо на те місце, і я сподіваюся, що це буде остання частина нашої подорожі.

Сонце сідало, і його проміння перетворювало довколишні гемпширські болота на чудову осінню картину. Сержант дибав поряд, раз у раз недовірливо позираючи на мого друга, немовби сумнівався у його здоровому глузді. Коли ми наблизилися до місця злочину, я помітив, що Холмс попри звичний зовнішній спокій глибоко схвильований.

- Так,- сказав він у відповідь на моє зауваження,- ви