Читати книгу - "Перстень Борджія, Володимир Нефф"

— Він ясновидець, що часом трапляється з людьми винятково обдарованими. Таких випадків я знаю десятки.

Султан, якого Гамді–ефенді вихопив з приємної мрійливості, викликаної Петровою гладенькою мовою, насупився.

— Атож, він ясновидець, — буркнув він. — Мій чистильник стоків ясновидець. А хто ж тоді я? — Султан помовчав і втупив погляд у свою малу і білу руку, якою перебирав бороду, точніше, у перстень з величезним діамантом, одягнутий на мізинець. — Зараз ми пересвідчимося, який ти ясновидець. Бачиш цей перстень?

— Так, ваша величність, він виблискує і палає безліччю вогнів.

— Скажи ж но мені, ясновидцю, — мовив султан, — що написано на його внутрішній поверхні? Інакше тебе настромлять на палю.

— Там латинським шрифтом викарбувані літери «Ч» і «Б», — відповів Петр без вагання, — і дата: чотирнадцятого третього місяця тисяча чотириста дев’яносто п’ятого.

Запанувала хвилина тиші, а султанове обличчя набрало виразу глибокої тупості.

— Це неможливо, — озвався він за якусь мить. — Там справді це написано. Але ж він не може цього знати. Кажет; ти потрапив у полон при падінні острова Монте К’яра?

— Я зазнав такої милості й честі, щоб перед лицем вашої величності висловитися правдиво, — відповів Петр.

— Твоя мова витіювата, а язик звивається мов ящірка, що втікає, — зауважив султан. — Отже, ти став рабом у сералі в той час, як цей перстень уже прикрашав мою руку, бо папа християн надіслав його мені в подарунок водночас з попередженням, що на острові Монте К’яра кується лихо, спрямоване проти мого трону й імперії. З цього випливає, що ти ніяк не міг довідатися, що написано на його внутрішній поверхні, так, не міг цього довідатися, а все ж таки знаєш. Або ти не знаєш, а моя величність, трохи збита з пантелику твоєю тріскотнею про ведмедів, які не є ведмедями, про машкари й суть і… як там ти казав?

— Про суть і випадки, — відповів Петр. — Тут я дозволив собі використати вислів Філософа, істинне, оригінальне вчення якого, не перекручене християнськими коментаторами, нам відкрили ваші, я хотів сказати, мусульманські дослідники.

— Ну, годі, — султан, сказавши це, хвилю поміркував, кліпаючи очима. — Справді не виключено, що моя величність була трішки виведена з рівноваги твоїми порівняннями, а саме, твердженням, що ти зумів мислити моєю головою, дивитися моїми очима і слухати моїми вухами, й помилилася, вважаючи твоєю відповіддю те, що озивалося у мене всередині як голос свідомості. Повтори, що написано на цьому персні.

Петр повторив.

— Так, це не підлягає сумніву, — мовив султан і, скинувши перстень і ще раз подивившись, підтвердив справедливість цього голосу, як він висловився, свідомості. — Достеменно так: «Ч. Б., чотирнадцятого третього місяця тисяча чотириста дев’яносто п’ятого». Це означає, що сто двадцять років тому за християнським літочисленням, перстень належав гяурському вельможі, бо такі персні носять лише вельможі, з ініціалами Ч. Б. Тобі, який знає все, звичайно, відомо, хто такий той Ч. Б. і як звучало його повне ім’я.

— Чезаре Борджіа, син папи Олександра Шостого, — відповів Петр.

— Не знаю такого, — сказав султан глухо і з відразою. — Що ти на це, історику?

— Осмілюся зауважити, — мовив Гамді, — що первосвященик невірних, званий Олександром Шостим, справді жив у п’ятнадцятому столітті християнського літочислення, і звали його Родеріго Борджіа, а його син звався Чезаре.

Султан заплющив очі і хвилину нечутно ворушив губами, наче молився.

— Написано, — сказав він нарешті, — що лише Аллах може проглянути крізь невидиме й приховане. А оскільки Книга книг містить тільки і тільки правду, це означає, що Пан особливою милістю наслав на чоло цього молодого мужа часточку свого власного всепізнання і так вирізнив його з–поміж усіх людей.

Почувши ці слова, Петр гримнувся на коліна і, піднявши до султана обидві руки, заціпенів у позі покори й переляку.

— Милостивий, — скрикнув він. — Пане найвищий, найсправедливіший і наймудріший, дозволь своєму рабові сказати те, чого тобі досі ніколи й ніхто не казав: затримай плин своїх слів, над якими ми б могли жалкувати обоє, ти і я, бо ці слова грунтуються лише на не перевіреній наукою думці.

У султана під митроподібним тюрбаном почервоніло чоло.

— Справді, досі ніхто не зважувався сказати мені, щоб я мовчав, саме коли мені хотілося мовити, і багатьом з моїх підданих вирвали язики і не за такі сміливі висловлювання. Чи ти з глузду зсунувся, дивний юначе? А може, божевілля є неминучим доповненням ясновидіння? Чи внутпітня будова людини така слабка й не стійка, що обов’язково переплутається, коли Аллах наділить її надзвичайними здібностями?

— Я не божевільний, не ясновидець, не маю ніяких надзвичайних здібностей, та й не вдавав, що маю їх, — сказав Петр. — Пан Двох Святих Міст запитав мене, і я дав йому відповідь, бо знав її: я знав її тому, що перстень, якого стосувалось запитання Пана, єдиний серед перснів, а отже, й незамінний, колись був моєю власністю, тож я мав можливість оглянути його й запам’ятати, що на ньому викарбувано. Така правда й таке буденне й нецікаве пояснення моєї обізнаності, так само буденне й нецікаве, як коли хтось знає зміст книги, що лежить закрита перед ним, бо він уже раніше перечитав і вивчив її.

— Встань, — сказав султан.

Петр устав і прикипів поглядом до обличчя володаря, передусім для того, щоб не бачити очей недоумкуватого принца, які весело й багатозначно підморгували йому знизу.

— Ти ошукав мене, тому варто було б тебе щонайменше повісити, — мовив султан. — Кожна людина, навіть наймудріша, зостається трохи дитям, яке залишає байдужим погляд на героя, що йде шляхом істини, але яке плеще в долоні й заходиться від утіхи, побачивши комедіанта, що танцює на линві. Ти ошукав мене, Абдулло, точніше: ошукав дитя, що живе в