Читати книгу - "Голодна весна, Іван Іванович Кірій"

І ще селом пройшла чутка, що така ж зелена жаба-скрекотуха вп'ялася одній жінці з Окопу в щоку й та жінка ходила з нею у Згурівку в лікарню. Може, то була та жаба, яку випустила, баба Настя? А може, просто вигадали все те люди.

Можливо, я б не розповідав так багато про жаб тієї пам'ятної для мене весни, якби не залишила вона, ця весна, глибокої рани в моєму серці, якби я не втратив стількох моїх друзів, якби не відбулися у ті тяжкі дні незвичайні явища в природі й страшні події в житті людей, моїх односельчан.

…Пішов третій тиждень, як поїхав батько з дому, а листа від нього поки що не було, хоч обіцяв написати одразу ж по приїзді в Маріуполь.

– Невже й досі не доїхав? – питав я в матері.

– Рано ще, – казала вона мені. – Може, й цілий тиждень їхав туди, та поки влаштується. І листи зараз довго йдуть.

Я згоджувався з нею, але щодня ходив до нашого поштаря дядька Пантелія питати, чи немає нам нічого. Дядько Пантелій крутив головою: ні, і обіцяв, як тільки буде лист, – негайно ж принесе.

У другій половині травня нарешті зацвіли акації. Зацвіли дружно, буйним, розкішним цвітом. Удень і вночі над селом стояв солодкий, медвяний запах, від якого приємно дихалось і аж паморочилася голова.

Колись, через багато літ, пробуючи свої сили в поезії, я напишу вірша «Цвітуть акації», першу строфу якого пам'ятаю й досі:

Може, від спогаду про буйний цвіт акацій навесні тридцять третього народилися ті рядки?

Може, хоч спогад той завжди навіював на мене сум.

Важко передати, скільки радості принесло це буйне цвітіння акацій нам, дітлахам. Ми з Галькою, здавалось, і не злазили з того колючого і непривабливого дерева, яке в ті травневі дні кликало, приваблювало, немов притягувало нас до себе магнітом. Уранці ми снідали акацієвим цвітом, в обід – обідали, а увечері, наповнивши ним свої животи, наївшись донесхочу, наривали білих китиць повні пазухи. Я – на вечерю для матері, а Галька – для Параски. Якраз настала пора першої прополки буряків, шаруваня і вони з ранку до вечора гибіли в полі. Приходили додому голодні, стомлені, і ми їх пригощали солодким цвітом акацій. Параска не дозволила Гальці ходити в поле на буряки, сказала:

– Наполешся ще, – і одержувала на неї пайок – грудочку макухи.

Якось вечеряючи за столом акацієвим цвітом, мати похвалилася мені:

– Говорили у полі жінки, що з цвіту цього, висушивши в печі, можна натерти муки, добавити трішки макухи й спекти на сковороді кльоцків. Непогані, кажуть. Може, й ми спробуємо?

– А чого ж! – згодився я. – Спробуємо. Завтра нарву повну піч цвіту, висушимо, і… – Уже в думці я смакував акацієвими кльоцками.

Два дні підряд топила мати піч уранці. Два дні підряд рвав я і носив пазухами додому акацієві кетяги, обривав квіточки й сушив їх на двох жаровниках і сковороді. Два дні підряд, повернувшись із поля, худими, чорними від землі руками, мати перетирала ті сухі квіточки над ситом і насівала з них на чисту полотняну хустку на столі муку. Мука була м'якісінькою-м'якісінькою, мов пилок, але не білою, а зеленою.

Третього дня увечері я побив молотком до порога макуху у полотняній торбинці, мати просіяла на сито і її. З неї мука також була зеленою, тільки трохи клейкішою.

– Якби сюди хоч жменьку справжньої житньої чи ячмінної муки, – побідкалася мати.

Але ж ніякої муки у нас не було, і вона приготувала все, щоб уранці, до роботи, спекти те акацієво-макухове чудо.

Не знаю, як мати, але я чекав тих кльоцків із якимось внутрішнім благоговінням, із душевним трепетом і жадобою. Мені здавалося, що варто їх наїстись, як одразу щось зміниться, іншим стане світ.

З думкою про ті горе-кльоцки я й ліг спати.

Устали раненько. Мати затопила в печі сухим бур'яном, розмішала в макітрі акацієву муку з макухою, линула теплої водички, й ну місити. Місить, а воно не міситься. Не тримається купи. Не тістом стає, а непокірною масою, липне до рук.

Мати добавила туди ще макухи. Довгенько морочилась, поки не замісила та не наліпила-таки зелених, продовгуватих, пиріжечками, кльоцків на сковороду і посунула пектися в гарячу піч.

Сіли ми на лаві перед піччю, ждемо, поки спечуться.

– Як тільки будуть добрі, – кажу до матері, киваючи у бік печі, – нарву стільки цвіту, щоб цілий мішок муки був.

Мати скупо всміхається, гладить мене по стриженій голові шкарубкою рукою.

– Ну, мішок, може, й багато, але будемо сушити, поки цвітуть акації. Нам би протриматися, поки батько листа пришле, а там – поїдемо. – І зітхає сумно.

Я також зітхаю. Справді, чому так довго немає листа від батька.

І якраз у цю мить, коли ми з матір'ю мовчали, на вулиці почувся деренчливий голос бригадира дядька Петра Басанського:

– Жі-іно-оч-ки-и, н-на бу-уряч-ки-и!

Відколи почали полоти буряки, він щоранку проїздив своєю сухореброю кобильчиною посеред вулиці і отак згукував жінок-полільниць. Казала мати, правління колгоспу прийняло рішення залучити на прополювання буряків усіх жінок у селі, навіть підлітків, щоб швидше впоратись, бо після дощів бур'яни так і п'ялися з землі.

Крім бригадирів, їздив по всіх кутках двоколісною бідаркою сам голова і підганяв жінок, які затримувались уранці дома.

– О-о, вже гукає Петро, треба збиратися, – звелася

мати з лави. – Мабуть, ти вже сам діждешся, поки спечуться наші кльоцки, я ось лише підкину по боках бур'янцю, щоб швидше дійшли, та й піду.

Я став переконувати її зачекати кілька хвилин, як же, мовляв, вона піде в поле, не покуштувавши наших кльоцків. Так довго старалась і не попробувати. Та й із собою візьме. Нікуди ті буряки не дінуться.

– І то правда, – згодилася мати. Нагнулася біля печі, скрутила два невеличкі віхтики з бур'яну, посунула рогачем один у лівий бік челюстей, другий – у правий, на купки дотліваючого жару. Віхтики полежали трішки, немов вирішуючи, спалахувати їм чи ні, і нарешті спалахнули червоним полум'ям, освітивши змарніле, але гарне смагляве обличчя матері.

І тільки мати розігнулася та поставила рогача в куток біля печі, як у сінях почувся тупіт, потім рвучко розчинилися хатні двері, й за порогом виріс сам голова колгоспу Олександр Борисович. У