Читати книгу - "Діти морських туманів"

— Ось у тім то й річ, що це дещо було! Щось усе-таки є й досі,— ствердив Нікола, коли паровоз пройшов, знову повертаючись до того місця розмови, де його перервав опущений шлагбаум залізничного переїзду. — Якщо хлопець любить дівчину, то, по-моєму, цілком логічно, що він має бажання сказати їй про це, правда? Однак я так і не наважився нічого сказати того вечора, коли опинився наодинці з тобою в Сонячних Дзиґарях. Чи скорше… ти просто не зрозуміла мене. Ти, здавалося мені, була така неприступна…

Я здригнулася, наче від удару. Неприступна? Зі мною не можна говорити про кохання? Ну, тоді, Нікола, ти хочеш мене переконати в тому, чого я вже давно боюся: що Фанні, проста, як паляниця, селянська дівчина, — бо саме такою я завжди бачила себе — ніколи не доб'ється, щоб її покохав хлопець з таких, які їй подобаються! Але ж ось ти, Нікола, ти звернув увагу на мене, і ти, напевно, змусив би забитися в хвилюванні моє серце, якби у далекі дні, коли мені було п'ятнадцять літ, інші очі не викликали в моїй душі незбагненної солодкої муки, котра відтоді вже не полишає мене…

— Що ти маєш на увазі, дорікаючи, ніби я якась далека?

— Це не так просто пояснити. Нерідко може здатися: ти так мало думаєш про саму себе, що почуття якогось хлопця зовсім не обходять тебе! У цьому розумінні ти можеш видаватися… холодною, Фан!

Я затуляю обличчя руками.

— Якби ж ти знав, Нікола, якби ти знав…

І почуваю, що його пальці лагідно торкаються мого волосся.

— Знаю, Фан, знаю… Ні, ти не холодна, ти зовсім не холодна. Я тебе розумію, ще й як! Адже ми з тобою одної породи. Але я запитую сам себе… — він трохи помовчав, щоб надати більшої ваги своїм словам, — чи Ян знає тебе так добре, як я. Я думаю, чи Ян інколи не боїться тебе…

Знову мовчанка. Я поринаю в тяжку ніяковість, шукаючи в собі якоїсь незнаної мені самій Фанні, тривожної, неспокійної. Чи можливо це, щоб Ян боявся мене? Ніби я не була для нього завжди великою розгорнутою книгою! Фанні, на вигляд така домашня, знайома, іноді задумлива, як верхівка розгойдуваної легеньким вітерцем тополі, міцно закорінена в землю…

І от сьогодні доводиться запитувати себе: чи я справді така, якою здаюся Янові? Нікола? Навіть Гійомові? Чи, може, я зовсім інша і тільки збиваю з пантелику Яна і не даю йому змоги до цього часу сказати…

— Саме через цю Янову мовчанку, — вів далі Нікола, — я теж боявся, ти розумієш, Фан! І якщо я того вечора не поговорив з тобою відверто, — а бог свідок, що я приходив саме для цього, — то це знов же таки через Яна. Навіть коли він поїхав, між нами весь час блукала його тінь, так близько від тебе, — я це виразно почував, судячи з того…

— Судячи з чого? — допитувалася я.

— Та з чого завгодно! Ота ваша якась дивна стриманість і ваші захоплення… Певна схожість ваших вчинків, поведінки, усмішок… Ян і ти, ви, здається, конче потрібні одне одному, щоб бути повністю самими собою!

Він замовк, і я не наважувалася просити його говорити далі. Боялася, щоб він не почав відкривати ще якісь незнані риси в мені самій… А потім між нами раптом звелася Марінетта і, кинувши мені на коліна свого ведмедика, сказала, зітхнувши:

— Ох, чогось ми їдемо так довго-довго! Нам уже набридло з ведмедиком сидіти в машині!

Нікола поплескав долонею по керму.

— Власне, все, що я тобі сказав, Фан, може зрештою обернутися проти мене. Але я не міг стримати себе. Бути щирими — це, можливо, найкращий спосіб глибше пізнати одне одного!

«Морський Солярій» — «Геліо-Марен»! Одна з десяти чи п'ятнадцяти здравниць, розташованих у Берку… Приймальня виходить у вестибюль. Туди й сюди снують санітарки й прибиральниці, лікарі й молоді практиканти, але найбільше тут хворих. Хто йде своїми ногами, хто шкутильгає на милицях, декого везуть, штовхаючи ззаду, на колясках, а дехто пересувається сам на інвалідському кріслі. Дивний, своєрідний світ, але враження ізольованості тут зовсім не виникає.

Секретарка запитала в мене прізвище Марінетти, дату її народження. Перед нами багато людей, треба чекати своєї черги. Нікола сидить і перегортає старі журнали.

— Піду з Марінеттою надвір, — кажу я. — Ти покличеш мене.

У дворі багато клумб з барвистими квітами. Марінетта бігає, грається. Я прогулююсь уздовж будівлі. На цих цементних терасах, критих точнісінько так, як внутрішні шкільні майданчики, досить прохолодно: погода нагадує скорше пізню осінь, аніж весну. А проте тут стоять сім чи вісім колясок, де лежать під ковдрами молоді люди, інколи навіть з виставленими голими ногами й руками. Звичайно, вони приймають не сонячні, а повітряні ванни, бо повітря Берка напрочуд животворне.

Проходячи повз коляски, я несміливо всміхаюся і бачу у відповідь відверті, широкі, без будь-якої ніяковості усмішки. Через засклені двері, прочинені з одної палати, вікна якої виходять на терасу, до мене долинають вибухи гучного сміху. Я нишком зазираю всередину і бачу зовсім маленьку дівчину: вона сидить на своєму ліжку й саме причісує ляльку.

Але куди ж це поділася Марінетта? А, ось вона, грається в м'яча з дівчинкою тринадцяти чи чотирнадцяти років, якоюсь дивною з обличчя — очевидно, юною азіаткою. Спершись на милиці, дівчинка посилає своїм важким ортопедичним черевиком м'яча Марінетті, і та щодуху біжить за ним. Вони сміються щирим, заразливим сміхом, ці двоє дітей, не зовсім здорові тілом, але здорові духом. І в пам'яті моїй спливла картина, що вразила мене недавно, коли ми проїздили по вулицях цього незвичайного міста: два хлопці, неймовірно спритно маневруючи своїми інвалідськими кріслами, з допомогою здорових рук розігрували між собою баскетбольний матч — м'яч так і літав у повітрі! Дивлячись тепер на радісні личка Марінетти і її випадкової