Читати книгу - "Бронзовий птах"

Мишко з Генкою пішли вперед. Вони обережно рухалися узліссям, весь час тримаючись лісу, щоб їх не було видно. Місяць світив з боку поляни, і тіні хлопців зливалися з тінями дерев.

Раптом Генка схопив Мишка за руку:

— Тихо! Чуєш?

Притулившись до дерева, хлопчики озирнулись. Мишкові теж здалося, ніби хтось крадеться за ними. Вони прислухалися. Все стихло.

Хлопці рушили вперед і знову відчули, що за ними хтось крадеться. Вони знову зупинилися. Пролунав ледь чутний хрускіт гілки. Хлопцям здавалося, що в лісі повно таємничих людей, які крадуться за ними. Вони відчули себе самотніми, оточеними ворогами. Генка притиснувся до Мишка. Мишко чув, як у Генки калатається серце.

Сам він теж добре-таки перелякався, і коли б поряд з ним не було Генки, перед яким він не мав права показати себе боягузом, Мишко чимдуж кинувся б тікати звідси.

Вони стояли, затамувавши подих, і прислухались до лісу, їм вчувалися таємничі звуки, шарудіння, обережні кроки, хрускіт гілля, шепіт людей, і. здавалося, якісь тіні рухаються в полі, на узліссі, між деревами.

— Давай повернемось, — ледве чутно, одними губами, прошепотів Генка.

— Боїшся? — так само пошепки спитав Мишко.

Генка кивнув головою:

— Боюсь…

Тоді з радістю в душі, але з таким виглядом, ніби він поступається перед Генчиним боягузтвом, Мишко знизав плечима і почав тихенько пробиратися назад.

Але не встиг він ступити й кроку, як за деревом побачив постать людини. Мишко завмер на місці. Людина вийшла з-за дерева. Це був Жердяй. Так ось хто крався за ними! Дивак! Тільки даремно налякав їх…

— Боязко одному сидіти, — тихо сказав Жердяй.

— Так якого ж ти дідька… — з обуренням почав Генка, зрадівши, що є на кого звалити свій переляк.

Але Мишко зробив йому знак мовчати. Він і сам сердився на Жердяя, але зараз не час і не місце для розмов: їх можуть почути…

Втрьох хлопчики відчули себе впевненіше. І вже перед Жердяєм ні Мишко, ні Генка не могли показати свого страху. Мишко знову повернув до Голигінської гатки. Генка й Жердяй рушили за ним.

Вони йшли весь час мовчки, ховаючись у тіні дерев.

Нарешті, вийшли на просіку. Коли б не Жердяй, Мишко нізащо не здогадався б, що це просіка, настільки густо заросла вона молодими ялинками.

Рухом руки Мишко наказав Жердяю іти попереду і показувати дорогу. Той жалібно глянув на нього, але скорився. І хоч Жердяй відчував поруч себе дихання Мишка, він щохвилини оглядався, щоб переконатися, чи Мишко тут, поряд з ним.

Вони пройшли ще приблизно версту. Ліс перейшов у дрібнолісся. Ще дужче запахло болотною гниллю. Грунт липнув і вгинався під ногами.

Раптом Жердяй зупинився і почав уважно вдивлятися в землю. Мишко і Генка теж нахилились і побачили поряд з собою глибоку яму завдовжки аршинів зо три і завширшки з аршин. Поряд височів горбочок свіжо-викопаної землі.

Хлопці оглянулись. На деякій відстані виднілась друга яма, потім третя.

Жердяй розвів руками, показуючи, що цих ям раніше не було.

Хлопці пройшли ще трохи. Просіка закінчилась. Жердяй зупинився, простягнув уперед тремтячу руку:

— Гатка…

Місяць освітлював темне горбасте болото. Місцями з нього стирчали чи то колоди, чи то повалені дерева. Білясті випари здіймалися над болотом, утворюючи таємничі постаті, які, здавалось, рухалися. Час від часу перебігали вогники — зелені, сині, жовті… І хоч Мишко знав, що це болотні вогні, а не щось інше, а білясті рухливі постаті, схожі на мерців у саванах, не що інше, як випари, що піднімаються над болотами, але і йому було моторошно. А Генка і Жердяй ледве трималися на ногах.

Хлопці стояли мовчазні, скам'янілі перед жахливою картиною нічного болота. Їм здавалося, що ось зараз якийсь із цих білястих рухливих привидів наблизиться: до них і вони побачать і мертвого графа і страшну бородату голову в його руках.

Раптом зовсім близько хлопці почули глухі рівномірні удари, неначе хтось грюкав під землею; Жердяй аж присів од страху й сховав голову в коліна.

Мишко з Генкою теж присіли. Але, як вони потім казали, не від жаху, а для того, щоб їх не помітили люди, які утворювали ці звуки. А це обов'язково мали бути люди. Ні в що надприродне Мишко й Генка не вірили.

Удари повторювались рівномірно через короткі, але точні проміжки часу. Мишко прислухався. Як тільки перший страх минув, він зрозумів, що звуки долітають не з-під землі і не з болота, а звідкись справа, з лісу, і зовсім зблизька.

Притиснувши палець до губів, він подав хлопчикам знак не рухатись, а сам, пригинаючись до землі, поповзом почав наближатися туди, звідки чулися незрозумілі звуки. Але за ним поповз Генка, а за Генкою — Жердяй. Цього разу він знову побоявся лишатись один. Вони проповзли кроків двісті. Удари лунали все ближче й ближче. Тепер стало зрозуміло, що десь копають і відкидають землю. Між деревами промайнула смужка місячного світла. Мишко обережно розсунув гілля…

Перед ним була маленька галявинка, а посеред неї яма. Два земляні бугри височіли по її краях. Біля ями сиділи два чоловіки і курили.

Це було зовсім близько. Дивно, як ці люди не почули наближення хлопчиків.

Хоч як змінюється обличчя при місячному сяйві, Мишко одразу впізнав парубків, яким човняр передав тоді мішки. Що ж вони копають у лісі? Напевне, ті ями, на які звернув увагу Жердяй, теж вони викопали.

Потім один