Читати книгу - "Моряк з «Дианы»"

— У нас, в Росії, ціна їм не дуже велика, — сказав Головнін, з цікавістю спостерігаючи запального вченого. — А щодо вміння орудувати астролябією й секстантом, ми готові повчитися ваших прийомів…

Мамія-Рінзо вислухав переклад і якийсь час дивився на капітана чи то розгублено, чи то здивовано.

— На жаль, шановний, у мене вам вчитися не доведеться. Ви мене не зрозуміли: ви повинні мене вчити.

— Та ви ж астроном і землемір!

— Ну, то й що? — спокійно відповів японець. — Я справді і астроном, і землемір, і знаменитий мандрівник, і воїн… Однак цими ось металевими штучками я орудувати не вмію. Інакше чого б я до вас прийшов?

Моряки засміялись, Мамія-Рінзо теж засміявся:

— Хіба не дивовижний випадок! — вигукнув він, поправляючи свої сковорідки. — Зі мною й не таке ще траплялось! Я — астроном, і всі це чудово знають. Але я не вмію орудувати інструментами, хоч назви їх мені відомі і відомо навіть, до чого вони призначені…

— Тепер і ми чудово знаємо, який ви астроном і землемір, — мовив Головнін серйозно, насилу стримуючи посмішку. — Хотілося б ще знати, який ви мандрівник і воїн…

Мамія-Рінзо пожвавішав:

— Я щойно хотів про це розказати! Багатьох моїх співвітчизників вражає, як я рискував вирушити в таку далечінь… Я побував на Сахаліні, і неподалік тих місць, де впадає ріка Амур, І неподалік Маньчжурії, і на багатьох Курільських островах… Зверніть увагу на оці сковорідки: вони — речовий доказ моїх відважних мандрівок. На цих самих сковорідках я готував собі обіди і на Курілах, і на Сахаліні, і в далекій маньчжурській землі… Правда, в самій Маньчжурії я не був, однак поблизу від неї побував і як спомин зберігаю оцю ось маленьку сковорідку…

— А що ви привезли з мандрів, крім сковорідок? — спитав Головнін.

Мамія-Рінзо замислився:

— Хіба цього не досить? Кожна сковорідка нагадує мені, що я, скажімо, їв на сімнадцятому курільському острові або в бухті Аніва, на Сахаліні. Я можу тепер дивитися на сковорідку і читати з неї, наче з книжки!.. Особливо цінна для мене оця велика сковорідка. Знаєте, де я на ній готував? О, ці місця вам відомі! Я смажив на ній івасі, чавичу й кету на острові Ітурупі! З цією самою сковородою я був у бою, і відзначився, і одержав чин та довічну пенсію. Атож, гаряче було діло, і про нього пісні будуть написані і потомки складуть легенди. Я був на Ітурупі саме тоді, коли до острова підійшов знаменитий російський моряк Хвостов!.. Ми билися. Як ми билися! Російські кулі метелицею вилися круг нас. Але ми все билися, наче тигри, і потім утекли в гори… Росіяни думали нас легко догнати. Смішні намагання! Хоч би й сам лейтенант Никола Сандреєч Хвостов обернувся кулею, то й він не наздогнав би нас, бо це велике вміння — ходити в горах… Мене поранили. В самий розпал битви куля влучила мені, вибачте, ось у це місце… — Мамія-Рінзо помацав сідницю. — Атож, саме в оце місце, нижче спини. І все ж мене не здогнали. Не змогли схопити. Я летів від ваших стрільців, як птах. Я сміявся з їхньої стрілянини.

Він ніжно погладив сковороду:

— Вона врятувала мене в ті дні. Блукаючи в горах, я смажив на ній коріння й земляних жуків. А потім, коли все ущухло і матроси Хвостова пішли з острова, я смажив на ній камбалу. Сказати по правді, кращої камбали я зроду не їв. Це, мабуть, після гірського повітря вона здалась мені такою смачною.

— Ви одержали нагороду, і пенсію, і підвищення в чині? — спитав Головнін.

Мамія-Рінзо усміхнувся:

— Спитайте в караульних. Вони знають про це. Мушу сказати вам, я дуже шкодую, атож, атож, і досі шкодую, що Хвостову пощастило так просто зникнути. Якби прибули наші підкріплення, — десять або двадцять кораблів, — ми гналися б за ним до самого Охотська і розгромили б місто Охотськ…

Капітан не витримав, зареготав:

— Щастя ваше, що ви не знаєте дороги в Охотськ. Жоден з ваших кораблів, напевно, не повернувся б назад…

Мамія-Рінзо насторожився:

— Це ж чому?..

— Та саме ж тому, чому ви були поранені нижче спини і летіли в гори, як птах…

Кругле, маслянисте обличчя японця набрякло й потемніло:

— Ви хочете сказати мені, воїнові…

— Що ваші кораблі були б потоплені або захоплені.

Мамія-Рінзо тонко присвиснув і, ще більш темніючи на обличчі, затряс пухлими кулаками:

— Ви не смієте нам погрожувати! Ви самі в полоні і погрожуєте! О, це ж неприпустима річ… Нехай про це сьогодні ж дізнається буніос… Він був до вас надто ласкавий весь цей час. Можу сказати вам, що милостям його тепер кінець. Не вірите? Гаразд, я відкрию вам секрет. Буніос просив за вас, писав у столицю. Він хотів, щоб вас відпустили. Але вчора дістав відповідь із столиці, в якій сказано: «Тримати в довічному суворому полоні, а в разі, коли до берегів Японії наблизиться ще один або кілька російських кораблів, розграбувати їх і спалити і не милувати екіпажів…» Тепер ви, певно, зміните тон, капітане? Не забувайте, це говорить воїн…

Головнін помітив: обличчя матросів наче скам’яніли. В коридорі стало дуже тихо, чути було лише прискорений, хрипкий віддих Мамія-Рінзо. Він був задоволений з того враження, яке справив, і, помовчавши, спитав уже впевнено:

— Сподіваюсь, ви погодитесь мене навчати? Це може, либонь, поліпшити ваше становище…

Капітан похитав головою:

— Ні. Ми не боїмося погроз. Ми навчали Теске, російської мови з доброї волі. Якщо нам погрожують, ми кажемо: «Ні…»

— Але ви загинете всі до єдиного!

— Це залишиться на совісті японського уряду.

Караульні підхопили з сумом:

— Помилка… Велика, капітане, помилка!..

Мічман Мур сидів біля самого коминка. І Теске, й Олексій перекладали