Читати книгу - "Ваше ім'я, майоре?"

Лікування майора Альфреда Майвальда затягувалось; рани загоювалися надто повільно. Він, звичайно, не дорікав нікому, мовчки переносив нестерпний біль — ніхто не чув від нього, щоб він поскаржився на що чи простогнав коли. Та кому й на кого йому скаржитись? Сам потрапив у таку пастку, то вже помовкуй, терпи і метикуй, як з неї вирватись.

Щоправда, йому ніби вже полегшало, мабуть, позитивно вплинуло кількаразове введення глюкози; він пожвавішав, став бадьорішим. Завжди з нетерпінням чекав вечора, коли прийде куратор відділення Гізела Міллер з останніми новинами про події на фронті. З таким же нетерпінням чекав ранкових повідомлень. Добрі вісті з фронту — найкращі для нього ліки.

Гізела Міллер виявилася хорошим інформатором, вона охоче розповідала не тільки про те, що вдалося дізнатися з офіційних зведень німецького командування, а й новини, почуті від офіцерів.

За останній час його оглянуло кілька лікарів. Біль, що так різко відчувався в боку, майже затих, ребро певно зрослося; турбувало ще коліно, й давалася взнаки «подряпина» на потилиці.

Особливо непокоїло майора те, що його головою цікавилося вже три спеціалісти.

З цього приводу Майвальд навів Гізелі німецьке прислів’я: «Краще жодного лікаря, аніж одразу три».

Гізела засміялася й посварилася пальцем.

— Ви невдячний, майоре. Це ж я попросила колег, щоб вони оглянули вас. Нічого, виходить, страшного з вашою головою не сталося, доведеться тільки зробити невеличку операцію.

Майвальд цілком довіряв Гізелі, вона щодня оперувала, її багато хворих дякували їй після одужання.

Усе йшло ніби на краще; Майвальд став зводитись на ноги й попросив лікарку дати йому милиці.

Якось у палату увійшла незнайома, років за сорок жінка в білому халаті з мужоподібним обличчям. Це — куратор сусідньої палати, терапевт Марта Лівен. В руках у неї була невеличка книжка, з кольорової суперобкладинки якої самовдоволено дивився фюрер.

Сухо привітавшись з Гізелою Міллер, непрошена гостя почала дорікати владним голосом:

— З вашої палати, колего, розноситься стогін поранених. Це не гідно лицарів великої Німеччини! З вашого дозволу я прочитаю їм кілька сторінок із «Майн кампф», певна — слова фюрера, як живлюче джерело, нададуть їм сили і бадьорості.

Витівка Лівен не здивувала Гізелу Міллер. Вона знала, що фанатична Марта Лівен з власної ініціативи ходить по палатах з «Майн кампф», вимагаючи усіх шукати в ній підтримку і пораду.

Гізела побоювалася за поранених своєї палати, аби хто з них не кинув агітаторці чогось крамольного, особливо за Альфреда. Тому й поспішила до нього, тримаючи в руках термометра.

— Прошу, майоре, зміряйте температуру, — голосно сказала вона, а тихо додала: — Не заперечуйте цій фрау жодного слова, потім поясню.

— Спасибі, зрозумів, — кивнув головою Альфред.

Тимчасом Марта Лівен почала читати уривки з Гітлерового творіння. Читала голосно, намагаючись пересилити стогін і простудне покашлювання поранених. Та, переконавшись, що майже ніхто її не слухає, вона рвучко закрила книгу, пополотніла від люті й голосно крикнула:

— Та замовкніть зрештою! Фюрер звертається до вас, а ви нюні розпускаєте…

— Фюрер? — крізь стогін мовив один поранений і, зібравшись з силами, продовжував: — Це ж він, доннерветтер, зробив нас каліками, а ти хочеш начинити наші голови його молитвами! — Раптом він схопив милицю, що стояла біля ліжка, й щосили жбурнув у неї, а сам закашлявся в припадку.

Марта Лівен злякано притиснула «Майн кампф» до грудей і вискочила з палати.

Гізела з медсестрою та санітаркою кинулися до пораненого. У палаті здійнявся шум. Хтось посилав прокльони на адресу Марти Лівен, яка образила поранених воїнів, адже вони кров’ю довели свій патріотизм. А один молодий унтершарфюрер почав звинувачувати пораненого у неповазі до фюрера.

Надвечір у палату ввійшло двоє здорованів у санітарних халатах, підхопили на носилки пораненого, який знову закашлявся, і швидко вийшли.

Незабаром Майвальд на милицях почав виходити з палати і шкандибати по подвір’ю госпіталю, вздовж паркану, поверх якого три ряди колючого дроту.

Повільно переступаючи неслухняними ногами, Майвальд проходжався вперед і назад, прислухався до безугавного гуркоту машин на розбитому шосе, намагався розгледіти крізь щілини між дошками, що там робиться. Спочатку він не знав навіть, у якому селі чи райцентрі знаходиться госпіталь. Лише пізніше дізнався, що до війни тут була якась дослідна агростанція.

Заглибившись у роздуми, Майвальд не помітив, коли підійшла Гізела. Вона чекала, поки хворий, вдивляючись у щілини паркану, вгамує свою допитливість. Відчувши, що за ним хтось пильнує, він різко обернувся.

— О, докторе, та ви, мабуть, стежите за мною?

Вона стояла в легенькому картатому пальтечку, накинутому на плечі поверх білого халата. З-під такої ж білої хустини вибивалося світле волосся. Синюваті очі її сяяли хитруватою посмішкою.

— Пане майоре! — почала удавано серйозним тоном. — Ви зловживаєте моєю добротою, порушуєте дисципліну. Я вам не дозволяла виходити на подвір’я. Досить, ходімо в палату.

— Милий докторе, ну ще хоч кілька хвилин.

— Ні, ні, не можна. Що занадто, то не здорово. Ходімте, я розповім вам цікаві новини.

— Говоріть тут, я хочу без свідків, — сказав, понизивши голос.

І це, видно, зворушило її, вона зашарілася, й по її обличчю пробігла ніякова посмішка.

— О, пане майоре,