Читати книгу - "Ходіння по муках"

до губів. Даша уперлася в груди йому, але руки її зігнулись. Тоді в заціпенілій свідомості пройшла спокійна думка: «Це те, чого я боялась і хотіла, але це схоже на вбивство…» Відвернувши лице, вона слухала, як Безсонов, дихаючи вином, бурмотів їй щось на вухо. І Даша подумала: «Так самісінько було у нього з Катею». І тоді вже ясний, розважливий холодок напружив усе тіло, і різкіший став запах вина, і огидніше бурмотіння.

— Пустіть же, — промовила вона, з силою відпихаючи Безсонова, і, відійшовши до дверей, застебнула, нарешті, комір на платті.

Тоді Безсонова пойняло шаленство: схопивши Дашу за руки, він притягнув її до себе і став цілувати в горло. Вона, стиснувши губи, мовчки боролась. Коли ж він підняв її і поніс, — Даша промовила швидким шепотом:

— Ніколи в світі, хоч умріть…

Вона з силою одіпхнула його, випручалась і стала коло стіни. Все ще важко дихаючи, він сів на стілець і сидів нерухомо. Даша погладжувала руки в тих місцях, де були сліди пальців.

— Не треба було поспішати, — сказав Безсонов.

Вона відповіла:

— Вц мені гидкі.

Він зараз же поклав голову боком на спинку стільця. Даша сказала:

— Ви збожеволіли… Йдіть звідси…

І повторила це кілька разів. Він, нарешті, зрозумів, підвівся і важко, незграбно виліз через вікно. Даша зачинила віконниці й почала ходити по темній кімнаті. Ця ніч була проведена погано.

Удосвіта Микола Іванович, човгаючи босоніж, підійшов до дверей, спитав заспаним голосом:

— У тебе зуби, чи що, болять, Дашо?

— Ні.

А що це за гомін був уночі?

— Не знаю.

Він, пробурмотівши: «Дивна річ», — пішов. Даша не могла ні сісти, ні лягти, тільки ходила, ходила од вікна до дверей, щоб стомити в собі цю гостру, як біль зубів, огиду до себе. Якби Безсонов подужав її, — здається, було б краще. І з нестерпним болем вона згадала білий, заллятий сонцем пароплав і ще те, як в осичині туркотів, бурмотів, все брехав, все брехав покинутий коханець, запевняючи, що Даша закохана. Озираючись на постіль, що біліла в сутінках, страшне місце, де тільки що людське обличчя перетворювалось на песячу морду, Даша почувала, що жити з таким знанням не можна. Яку б завгодно взяла муку на себе, — аби тільки не відчувати цієї огиди. Палала голова, і хотілося наче здерти з обличчя, з шиї, з усього тіла павутиння.

Нарешті світло крізь віконниці стало зовсім яскраве. В будинку почали грюкати дверима, чийсь дзвінкий голос покликав: «Мотроно, принеси води…» Прокинувся Микола Іванович і за стіною чистив зуби. Даша пополоскала обличчя і, насунувши на очі шапочку, вийшла на берег. Море було — як молоко, пісок — вогкуватий. Пахло водоростями. Даша повернула в поле і пішла вздовж дороги. Назустріч, збиваючи порох колесами, їхав однокінний візок. На козлах сидів татарин, позад нього — якийсь широкий чоловік, весь у білому. Глянувши, Даша подумала, як крізь сон (від сонця, від утоми злипалися очі): «От ще хороша, щаслива людина, ну, і нехай собі буде — і хороша, і щаслива», — і вона зійшла з дороги. Раптом з візка почувся зляканий голос:

— Даріє Дмитрівно!

Хтось стрибнув на землю і побіг. Від цього голосу у Даші зайшлося серце, ослабли ноги. Вона обернулась. До неї підбігав Телєгін, загорілий, схвильований, синьоокий, такий несподівано рідний, що Даша поривчасто поклала руки йому на груди, припала обличчям і голосно, по-дитячому заплакала.

Телєгін твердо тримав її за плечі. Коли Даша нерівним голосом намагалась щось пояснити, він сказав:

— Будь ласка, Даріє Дмитрівно, будь ласка, потім. Це не має значення…

Парусиновий піджак на грудях у нього промок від Дашиних сліз. І їй стало легше.

— Ви до нас їхали? — спитала вона.

— Так, я попрощатися приїхав, Даріє Дмитрівно… Учора тільки дізнався, що ви тут, і от, хотів попрощатися…

— Попрощатися?

— Призивають, нічого не вдієш.

— Призивають?

— Хіба ви нічого не чули?

— Ні.

— Війна, виявляється, ось у чому річ.

Даша глянула на нього, закліпала очима і так у цю хвилину нічого й не зрозуміла…

XIV

В кабінеті редактора великої ліберальної газети «Слово народа» відбувалось надзвичайне редакційне засідання, і тому що вчора законом спиртні напої були заборонені, то до редакційного чаю, понад звичай, було подано коньяк і ром.

Кремезні бородаті ліберали сиділи в глибоких кріслах, курили тютюн і почували себе спантеличеними. Молоді співробітники розмістились на підвіконниках і на знаменитому шкіряному дивані, оплоті опозиції, про який один відомий письменник висловився необережно, що там — блощиці.

Редактор, сивий і рум’яний, англійських звичаїв мужчина, говорив чітким голосом, — слово до слова, — одну з своїх чудових промов, яка повинна була і насправді дала лінію поведінки всій ліберальній пресі:

— … Складність нашого завдання в тому, що, не відступаючи ані кроку від опозиції царській владі, ми повинні перед лицем небезпеки, яка загрожує цілості Російської держави, подати руку цій владі. Наш жест має бути чесним і відвертим. Питання про провину царського уряду, який втягнув Росію в війну, є в цю хвилину питанням другорядним. Ми повинні перемогти, а потім судити винних. Панове, в той час, як ми тут розмовляємо, під Красноставом відбувається кривава битва, куди в наш прорваний фронт кинена наша гвардія. Кінець битви ще невідомий, але пам’ятати належить, що небезпека загрожує Києву. Безперечно, що війна не може тривати більш як три-чотири місяці, і чим би вона не закінчилась, — ми з гордо піднятою головою скажемо царському урядові: в тяжкий час ми були