Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Зеньківський згадував: «Перше міністерство, що вийшло із числа «змовників» (із Сахном-Устимовичем на чолі), не могло домогтися коаліції українських і російських діячів. Запрошений іще Устимовичем М. П. Василенко дуже активно й енергійно прийнявся допомагати гетьманові — говорили тоді, що німці, бачачи безуспішність спроб Сахна-Устимовича зговоритися з українцями, поставили гетьманові строк, до якого вони готові чекати, — у випадку ж неможливості сформувати міністерство, вони повинні будуть самі вручити владу іншим групам. Майбутнього прем’єра, Федора Андрійовича Лизогуба, не було в ці дні в Києві, — формував же міністерство фактично М. П. Василенко. Йому не вдалося домогтися від партії соц. — федералістів згоди ввійти до складу Міністерства (я вважаю, що це була фатальна помилка цієї помірної української групи…)».
* * *Вже пізнім вечором 1 травня 1918-го склався кістяк першого міністерства: т. в. о. голови Ради міністрів та міністр внутрішніх справ — професор Василенко, інженер Бутенко — міністр шляхів сполучення, професор Чубинський — міністр юстиції, професор Ваґнер — міністр праці, доктор Любинський — міністр здоров’я, банкір Гутник — міністр промисловості, Ржепецький — міністр фінансів, Соколовський — міністр продовольства.
Інші портфелі були розподілені тимчасово: військовий міністр — начальник Генерального штабу, полковник Сливинський; морський міністр — капітан Максимов; державний секретар — Ґіжицький. Міністерство закордонних справ — той же Василенко…
Скоропадський лукавить, коли запевняє, що кабінет міністрів було сформовано цілком випадково й у поспіху, що більшість міністрів і прем’єр були люди, йому зовсім не знайомі. Скоропадський (можливо, на вимогу Моркотуна) хотів зібрати у своєму міністерстві масонських братів-«франкофілів» (орієнтованих на Антанту) для саботажу австро-німецького впливу в Україні. Можливо, тільки після вдалого перевороту київська масонська Рада дала згоду на участь у «гетьманській владі» своїх «братів». Сахно-Устимович був тимчасовою та технічною фігурою, скоріше за все він не був утаємничений у масонські справи, тому на його заклики у владу мало хто з «братів» відгукнувся.
Професор Василенко почав закликати до влади масонських «братів», вважаючи, що у квітні 1918-го ще збереглась єдина масонська структура. Але соціальна нетерпимість і «українське питання» зруйнували масонський храм. Недавня єдність київських масонів уже була тільки спогадом… У Києві сформувалися дві масонські групи: «помірковані» (Скоропадський, Штейнгель, Василенко, Моркотун…) та «українці» (Ніковський, Петлюра, Левицький, Шелухін…), що вже мали план створити «альтернативну» Велику ложу України.
Саме тому, звернувшись до масонів Ніковського (масонство визнане ним самим) та Шелухіна, Василенко дістав несподівану відмову. Можливо, тоді до уряду кликали і Петлюру, який теж відповів відмовою.
Але до кабінету ввійшли інші масони — «помірковані», що зберегли зв’язки з масонами Росії й не виступали за незалежність України. Вони і склали більшість першого кабінету Василенка — Лизогуба…
2 травня 1918 року нова Рада міністрів розглянула питання «про заарештування бувших міністрів» та ухвалила рішення: «…поскільки діяльність колишніх міністрів не виходить за межі виявлення особистих їх поглядів та переконань, вони, згідно з установленими гетьманом основами законів про свободу совісті й слова, не повинні підлягати ні до якої відповідальності, а ще менше особистому заарештуванню. Але коли вони при розповсюджуванні своїх поглядів будуть надалі користуватися не належним вже їм авторитетом своєї влади чи своєї посади, вони мусять бути суворо покарані, не виключаючи навіть особистого заарештування їх». Так що міністри та чиновники Центральної Ради могли спокійно виходити «з підпілля» і легалізуватися в новій монархічній державі. Заарештований 30 квітня 1918-го Симон Петлюра вже 1 травня був звільнений з-під варти, перед ним вибачився сам гетьман.
З травня гетьман Скоропадський призначив Федора Лизогуба прем’єр-міністром — «отаманом Ради міністрів Української Держави». Лизогуб також тривалий час був міністром внутрішніх справ (від 3 травня до 8 липня 1918 р.) та тимчасово виконувачем обов’язки міністра пошт та телеграфу.
До «першотравневих» міністрів додалося кілька нових: міністром праці став Ваґнер, міністром закордонних справ і тимчасово виконуючим обов’язки міністра народної освіти — Василенко, державним контролером — Афанасьев. Про свій перший кабінет міністрів гетьман писав: «…всі ці люди були працездатні, працювали чесно».
У той же час міністри впливали на Скоропадського, намагались корегувати його політику. Найбільший вплив на гетьмана мав прем’єр.
Прем’єр Федір Андрійович Лизогуб (1851–1928) мав уже шістдесят шість років, але ще був повний сил та сподівань. Народився Лизогуб у містечку Седневі Чернігівської губернії у дворянській сім’ї, що вела свою історію від старовинного козацько-шляхетського роду. Прем’єр, як і гетьман, пишався своїм козацьким корінням і постійно підкреслював своє «історичне» походження. Скоропадський запам’ятав його репліку: «Так я сам українець, краще їх, до чого мені з ними розмовляти? Мій предок — полковник Лизогуб, а це що за добродії?!»
У XVII — на початку XVIII століття представники роду Лизогубів були наказними гетьманами, генеральними бунчужними та генеральними хорунжими гетьманського уряду, полковниками козацького війська (два — Чернігівського полку та один — Канівського полку під короною Речі Посполитої). Шляхетська нобілітація роду Лизогубів та отримання родом герба сталися ще 1661 року.
Батько Федора Лизогуба, багатий землевласник, був приятелем і захисником Тараса Шевченка, мати — з козацького, аристократичного роду Дуніних-Борковських. Рідний брат майбутнього прем’єра Дмитро Лизогуб був одним із засновників революційної «Землі і волі», терористом, який був страчений 1879 року за підготовку замаху на імператора Олександра III.
Сам Федір Лизогуб був провінційним чернігівським аристократом, багатим землевласником, відомим земським діячем, меценатом. У 1888–1897 роках Лизогуб працював гласним Городнянської повітової земської управи, а згодом і Чернігівської губернської земської управи. У буремні 1901–1915 роки Лизогуб постійно обирався головою Полтавської губернської земської управи. Він був ініціатором відкриття Полтавського музею, спорудження у Полтаві нового будинку земства, пам’ятника видатному письменнику-масону Івану Котляревському.
У 1915–1917 роках Федір Лизогуб працює членом Ради для заведення земського самоврядування при наміснику на Кавказі великім князі Миколі Миколайовичу Романові (іноді вказується, що Лизогуб був іще начальником канцелярії намісника). Член партії октябристів, а потім кадетів, Лизогуб, скоріше за все, у 10-ті роки XX століття входив до таємної масонської ложі (відомо, що рідний дядько Федора — Ілько Лизогуб — був масоном іще у 20-х роках XIX століття, вірогідно, що і батько Федора теж був у масонській ложі).
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Павло Скоропадський — останній гетьман України», після закриття браузера.