Читати книгу - "Потонулі в снігах"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Неважко уявити собі навіть зараз, як виглядала каплиця, коли за нею доглядала родина Боїмів. Яскраві фрески, розмальовані рельєфи, які підсилювали гру світла, інкрустовані сріблом та перламутром золотисті двері обабіч престолу, вкриті рослинним орнаментом, як і панелі довкола стін, срібні свічники, коштовні килими на лавах і підлозі, що прикривали вхід до крипти, запах воску й ладану. І самі Боїми у пишному вбранні, багаті й щедрі львів’яни, які мешкали на Староєврейській вулиці, поруч, і, начебто, мали персональний підземний хід до каплиці, у що легко повірити. Рукотворний сад людського духу — ось що таке каплиця Боїмів. Дух, що співає Осанну разом з ангелами в куполі, що єднає світ людський і світ божественний.
Та повернемося до фігури Христа, яку, зазвичай, виконували в дереві. Оскільки дерево нетривке, то майстер зробив її з каменю, імітувавши дерево. Увінчаний терном, замислений Icvc, який сидить під Деревом Пізнання, що стало для Нього Деревом Спокути за все людство, і є віссю трьох садів, що входять в один цілісний ансамбль. Однак садів у Львові багато, й вони концентричними колами оточують сакральні сади Боїмів, і так до безконечності… Вони обертаються довкола нас, а ми довкола них.
Р. S. Відколи я уперше увійшла до каплиці не відвідувачкою, а її тимчасовою слугою, мене не полишала думка, що моя доля почала змінюватись, і зараз я просто в цьому переконана. Я пізнала на собі її магічний вплив, але це надто особисте, щоб про це розповідати. Я отримала від неї щедрі подарунки за мою допитливість і любов до неї. Проте лише тепер, через кілька років, майже десятиліття, я змогла побачити в ній Сад, а не Книгу.
Стара панна ЛьвівЦе місто колись єднало Схід із Заходом і було одним з найбагатших у нашому Королівстві. Тут охоче селились чужинецькі купці та мандрівні будівничі, бо їм подобалось толерантне ставлення до кожного, хто міг примножити скарбницю міста. Згодом, у прийдешніх поколіннях духи ощадності й працьовитості зазнали мутацій і виродились у демонів гендлярства та корисливості. Це трапилось не за нашої пам’яті, тож не треба ідеалізувати минуле. Циклічність історії аж ніяк не свідчить про загальний поступ людства. Ми не знайдемо у ній нічого такого, що б не траплялось раніше…
«Ще раз мушу трохи описати смутне і бідне становище Львова в цей час. Утиск дійшов до найвищої міри. Видатки міста множились, а доходи щезали. Чисті колись бруки потопали в нечистотах, а мури, що оточували місто, і будинки розсипались. По кілька разів на рік накладали податки на міщан, однак грошей не вистачало для задоволення навіть найменших потреб», — писав у «Хроніці міста Львова» історик Зубрицький про 1776 рік. Щось подібне написав би він про теперішні часи. Львів нині купує і продає, як і колись, може, й більше, створюючи ілюзію розвою. Та насправді — це всохле дерево, намаєне штучними квітами, що цвітуть цілорічно. Якщо ж випадуть глибокі сніги, замете дороги, місто, опинившись в облозі, швидко здичавіє. Проте й без можливих природніх катаклізмів видасться, ніби чиясь велетенська нога відсунула місто вбік, аби не заважало. І от воно відчайдушно бореться за існування, розпродуючи все, що має бодай якусь цінність: від старих баняків до будинків і заводів. Мешканці теж не мають нічого проти того, аби торгувати собою. Але це нелегко у місті, відсунутому далеко від узбіччя шляху Схід — Захід. Немає попиту на людські душі. Тому сюди не приїжджають, щоб залишитися надовго. А якщо й знайдеться один невиправний романтик, то йому ніколи не вдасться стати тут за свого. Львівська пихатість давно вже втратила ґрунт під собою, але все ще може завдати болю як дитині, так і дорослому.
Здається, місто поволі зменшується — ось воно лежить на долоні, як змерзлий хворий пташок. Цього не побачиш звиклим оком, навіть коли час від часу приводити гостей на Високий Замок, аби показати з висоти пташиного лету закамуфльовані туманом вцілілі пам’ятки архітектури. То правда, доки у нас є щось на обід, доти зберігається ілюзія благополуччя. Її підтверджують латки відремонтованих фасадів, пишні вітрини крамниць, куди рідко заходять, візити чужомовних знаменитостей і туристів. Старій панні приємно чути, що вона непогано збереглася. Бідолаха живе минулим… Колись люди не тільки продавали товар, а й виробляли. Вулицями проходжувались професори й професорки; їх шанобливо впізнавали. Вони, може, й отримали у спадок трохи гендлярської крові, але ніколи не виявляли цього на людях. Жили в порядних кам’яницях і мали вдома дуже пристойні бібліотеки. На них не подавали до суду за несплату комунальних послуг, вони не трусилися від холоду й голоду в нетоплених темних квартирах, їх не скорочували на роботі й, звісно, вони не пішли б на базар продавати бакалію, маючи університетські дипломи. Їхня мова була вишуканою, манери — бездоганними. Та минуле засвідчує речі менш приємні: «Як тільки настануть сутінки, рої жебраків, жінок, мужчин і дітей, розмістившись коло брам, плачливим голосом благають у перехожих змилування. Особливо верхня частина вулиці Людвіґа, площа Мар’яцька, площа св. Духа і вулиця Гетьманська зимовими вечорами являють собою справжню картину нужди. Вигідно складати вину на неробство, але ж бо в найбільші морози ці бідаки світять голим тілом, а їх змучені обличчя говорять про голод» (Кур'єр Львовскі, 1886 рік).
Доки у нас є дах над головою, можемо собі виживати. Ті,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Потонулі в снігах», після закриття браузера.