Читати книгу - "Рік 2245"

Юрко майже не чув його, йому хотілось швидше спуститись, швидше стати на землю, швидше вийти з цього непотрібного літака, від цих дзвіночків, від всього цього, штучного і вигаданого… Земля!.. Отут була земля — і саме землі бракувало йому усі ці довгі п’ять років… Не дороги з візерунками, не літаки, не атом, не таблетки у силових колонках — тільки земля може дати йому щастя, може потвердити йому, що він — живе, що він — на Землі, а не на якійсь чужій, незнайомій планеті…

Після того, як вони знайшли місце для літака на одному з величезних майданів, де один біля одного вишукувались найрізноманітнішої форми літаки, вони пішли оглянути Львів.

— Якийсь він став інший, — дивувався Юрко. — Я пригадую, був тут колись, іще в першому житті — тоді такого не було.

— Його відновлено… Таким, яким він був за часів одного з їх старих королів, — сказав Лексі. — Я чув це колись з екрану, але вже забув його ім’я… Тут на Україні усе відновлено… все таке, як було колись давно, ще перед тисячею і більше років тому…

— Відновлено? — здивувався Юрко. — Кругом усе лишилось так, як було, багато вже зруйнувалось і зникло — а тут відновлено?

— Це тобі Марія краще розкаже, я цим не дуже-то цікавився, — відповів Лексі. — Знаю тільки, що у нас у школі вчили, що в перші роки після припинення воєн Україна весь час відновлялася… Тоді ще люди не уміли жити так, щоб не працювати цілий день і не бути в гурті… от українці і взялись відновляти… Та допитаєш про це Марію — вона це вчить.

Юрко дивився на вузенькі вулички Львова, на міські мури, що оточували центр з Святим Юром на горі, на цілий ряд дерев’яних церковець, що вишикувались, ніби на виставці, навколо мурів — і зрозумів, що тут людьми керувало невступне бажання відновити і зберегти своє минуле.

Це потвердила йому й Марія, коли вони зустріли її в Києві.

— Так, українці так довго були позбавлені свого минулого, їх пам’ятки старовини були так старанно знищені ворогами, їх національна гордість так довго терпіла — що коли настав час, що ніхто не мусив працювати для їжі і коли не треба було робити на життя — вони кинулись відновляти свої міста і свою країну… Навіть знищили Дніпрогес і знову зробили пороги…

— Знищили Дніпрогес? — не міг повірити Юрко. — Чому?

— Хотіли, щоб усе було так, як раніш… Наші Очети розповідали, що всю націю ніби охопило безумство — вернути своє минуле і поставити його собі і іншим перед очі… Просили найкращих інженерів, цілими родинами жили в каменоломнях, висаджуючи величезні скелі… Зробили спеціальні дороги, щоб можна було перевезти їх — і таки поклали їх там, де раніш — і тепер старий Ненаситець реве по-старому, на тому самому місці…

Юрко дивився на Марію, на цю дивну дівчину, що родилась через триста років після останньої гарматної війни, а проте знала про його край чи не більше, ніж він сам, і почуття якоїсь рідности охоплювало його… Так, ніби хтось з його родини говорив до нього, якась бабка чи прабабка, що знає усі події та історію його роду.

Та Марія зовсім не була подібна на прабабку. Струнка і висока, вона виглядала в своєму убранні більш схожою на хлопця, ніж на дівчину, і тільки карі очі з веселими вогниками в них та кучеряве довге волосся, що свавільно розвівалось по вітру, виказувало в ній жінку.

— Як хочеш, ми поїдемо на пороги, — запропонувала вона. — Можемо поїхати Дніпром униз, побудемо на могилі Шевченка, і так аж до моря… Хочеш?

— Добре, — розсіяно погодився Юрко. — Добре… Хоч мені вже не хочеться їздити і дивитись… Мені вже хочеться почати жити…

— Жити? А хіба ти зараз не живеш? Хіба бачити і знати — вчитись і відкривати — це не життя?

— Ні… це все якесь… безцільне… Кожна людина живе, як якийсь птах… Он, як соловейко, — засміявся він. — Літає, співає, нічим не журиться… Тільки що соловейко бодай ловить комах, щоб годувати своїх пташенят, а ми й про це не журимось, — він раптом замовк і по хвилині сказав засоромлено і нерішуче: — А знаєш, це так… Я хочу їсти… Я вже забув, що це значить — хотіти їсти… Я просто голодний, — говорив він розгублено. — Що це значить? Чому я голодний?

— Бо тут нема таблеток — і ти вже не їв цілий день, — засміялась Марія. — Тут всі починають з того, що згадують що то значить — бути голодним…

— А що ж тут можна їсти, як нема таблеток?

— О, тут всього так багато, що люди просять, щоб їсти те, що вони виробляють. Нам, археологам, привозять їсти тут з села через Дніпро. Наварять, напечуть і везуть човном до нас… Там і ви з Лексі пообідаєте, — заспокоїла його Марія. — Тут, на Україні їжа забирає багато часу. Зате ми можемо бачити, яке це було марнотратство часу — варити, пекти, їсти, почувати обважнілість в тілі, — цитувала вона, як з книжки, нахмуривши брови, ніби відганяючи від себе якісь думки. — Це марнотратство, і добре, що його ніде більше нема — тільки тут та в Індії.

— Мій Бог — великий марнотратник часу, — весело процитував Лексі, що неуважно прислухався їх розмові, придивляючись, як їх візник напуває коні.

— Що це таке? Звідки це? — різко обернулась до нього Марія.

— Це — Рабіндранат Тагор, давній-предавній індійський поет, — сказав Лексі.

— А відколи це ти почав цікавитися індійськими поетами?

— Бо сам буду поетом! — гордо відказав Лексі. — Мій один вірш навіть уже Очет переказував на