Читати книгу - "Вільняк"

— Два дні тому ти торочив те саме! — гарикнув Муцвіль.

— Не надсаджуйся, не надсаджуйся, Бурштинчику, мій любесенький, — зажебоніла Вогнецвітка, повиваючи укривалом духоблудові плечі. — Отак, угорнися тепліше, хай тобі ніщо не дошкуля.

Циба знизав плечима і обернувся до решти подорожніх.

— Ми вже й так пройшли шмат дороги, ге? А як тебе супроводжують друзі, то що для ходака ще кряж-другий? Гайда, ниці лайдачиська! І жвавіше, жвавіше!

І пірати, хоч уже сутеніло, стиха сиплючи чортами, один по одному почали нелегкий спуск із гори. Коли Муцвіль поминав Цибу, той притяг його до себе і, не зводячи очей із Вогнецвітки, що спускалася косогором, прошепотів товаришеві на вухо:

— З мене доста. Не знаю, як ти, а я думаю, що духоблуд просто збився з дороги. Ще один кряж. Якщо ми зійдемо нагору і не побачимо ливарних коминів, поневірянням край! Вертаємо на Багнище.

— А як із духоблудом та нянькою? — притишив голос Муцвіль.

— А ми залишимо їх тут. Без них швидше йти та й на два роти менше. — Стерничий чиркнув себе рукою по горлу. — Чекай на мій сигнал, — прошепотів він. — І закарбуй собі на лобі: жодних зайвих думок, а то духоблуд насторожиться.

— А що за сигнал? — запитав Муцвіль, шкірячи гострі ікла.

— «До побачення», — шепнув Циба.

Після п’ятигодинного сходження — важкого, виснажливого, — пірати, не чуючи під собою ніг, вийшли на вершину наступного кряжа. Він був густо заліснений: хащі сірого дуба та гори-дерева мішма з колючими заростями пальцеріза. Шпичаки пороли піратські плащі, гілля нещадно дряпало обличчя, і Циба з Муцвілем раз по раз похмуро перезиралися. Кінець кінцем вершина скорилася, Циба вихопився нагору — і онімів з подиву.

Найперше його вразив нестерпний сморід… Густий, ядучий дим упереміш із сірчаним чадом з металевим присмаком…

А далі, якщо ти від нього не задихнувся, вже можна було затикати вуха — задля лютого реву ливарень та металевого гримоту тисяч молотів! Поглянувши в долину, Циба побачив вогні Ливарних галявин, що пробивалися крізь хмари плавучого диму.

Бурштинотоп, з лукавим виразом усевіди, обернувся до сторопілого стерничого. Може, хочеш щось сказати, просичав у Цибовій голові його хрипкий шепіт. Ні? Ну що ж, тоді гайда далі до мого щирого друга Емуеля Шумограя, тільки хутчій!

Вони спускалися з гори в долину — і гамір, сморід та ядуха посилювалися. Ліс перед ними рідшав, а там і взагалі змінився просікою, поперетикуваною численними галявинами. Дужчав жар, гус дим, вихоплюючися з металевих коминів ливарень — цілого лісу коминів.

Бурштинотоп затулив рота шаликом. Дихав блуд часто і надсадно. Вогнецвітка місця собі не знаходила, клопочучись біля мароблуда і раз по раз напихаючи його пігулками від кашлю.

Ось вони підійшли до найближчої ливарні, й Циба примружив очі-намистинки. Від безформних дровітень по один бік ливарні — і до відкритого горнила, де палало вогнище, по другий, зміїлася довжелезна вервечка робітників. Важко стогнучи з натуги, вони по ланцюжку передавали дров’яні оцупки — паливо для печей. Важко ляскали гарапники із тілдерячої шкіри: наглядачі пильно стежили за обслугою. Небесні пірати не могли вийти з дива і лиш непорозуміло перезиралися.

— Сердеки, — промурмотів патлай Стегрюль.

— Гей, там! — почувся чийсь нецеремонний окрик. — З місця ані руш!

Просто до піратів прямувала ціла фаланга кремезних охоронців-плескатоголовців. Очолював горлорізів здоровенний, весь у шрамах, плескатоголовець.

Бурштинотоп поплескав Вогнецвітку по плечу: виступай, мовляв, наперед, та не встиг він розтулити рота, як назустріч охоронцям вискочив Циба і, ставши перед ватажком, заговорив, схиляючи голову в уклоні:

— Вітаю вас! Ми — небесні пірати, ми, ризикуючи життям, супроводили Радника Бурштинотопа від старого Нижнього міста, пильнуючи, щоб він дістався Ливарних галявин живим і неушкодженим…

Командир, не довго думавши, з усього маху бухнув стерничому під груди. Той як підкошений звалився долу і, зігнувшись у три погибелі, захапав ротом повітря.

— Ану тихо, покидьку! — гримнув гоблін і недвозначно підніс меча.

Зацний мій ватажку… е-е-е… Хегуфте чи не так? Солодкавий Бурштинотопів голосок бринів уже охоронцеві в голові. Ви неперевершений воїн — ось що я вас скажу! Ви — один із тих, кому найбільше довіряє мій щирий друг Емуель Шумограй. Він буде страшенно радий почути з моїх вуст про вашу… е-е-е… справну службу.

Духоблуд відняв шалика від рота, оголивши хворобливу, улесливу усмішку.

Гоблін вилупив очі на Бурштинотопа і сповільна опустив меча.

— А тепер, якщо ви будете такі ласкаві й відведете мене до вашого патрона… — провадив уголос Бурштинотоп, відчайдушно тлумлячи щораз відчутніший прикрий лоскіт у горлянці.

Ватажок слухняно кивнув головою і повагом обернувся до своїх підлеглих.

— Роззброїти їх, — наказав він, показуючи на небесних піратів, відтак знов обернувся до духоблуда і гарикнув: — Сюди, Раднику.

Вони пробиралися через Ливарні галявини, поминаючи плавильні, більші та страхітливіші за першу піч, щокроку натрапляючи на заклопотаних моторних робітників та жорстоких наглядачів, аж поки врешті попереду завиднів палац. Хутенько перетнувши передній двір, вони зайшли всередину і, досі ще супроводжувані охоронцями, широкими сходами зійшли на третій поверх. Стиха розчинилися куті залізом двері, й на порозі постав згорблений бакенбардист в окулярах у сталевій оправі. З двох боків його обступали палацові охоронці.

— Бурштинотоп! Бурштинотоп! — гукнув він, забачивши за широкою няньчиною спиною духоблуда. — Невже це справді ти? Скільки літ, скільки зим!

— Емуелю, любий мій друже, — озвався Бурштинотоп і глипнув на нього. Губи його досадливо поморщилися. —