Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я хотів швиденько підхопитись, але відчув, що велосипед мене не пускає. Мою ногу пронизав гострий біль. Виявилось, що великий палець правої ноги застряв між ланцюгом і зубцями передавальної шестірні так, що я не міг навіть поворухнути ногою. Я лежав на животі головою в один бік, а велосипед лежав на боці, відкинувшись у протилежний бік, і міцно тримав мене за ногу, наче мстив за те, що ми змусили його на шаленій швидкості мчати з гори по камінню та вибоїнах.
Прибіг Ілько, заходився виручати мене з біди. Але в нього нічого не виходило. Кожен його рух викликав у моїй нозі нестерпний біль.
— Та покрути ж педаль! — загорлав я, почуваючи, що скоро ще й завию від болю.
Ілько розгублено пояснив:
— Педаль заклинцювало… Зігнуло й заклинцювало, і тепер — ні туди ні сюди…
Ілько знову заходився вовтузитись біля мого пальця та біля велосипеда, але так невправно і незграбно, що я далі вже не втерпів і закричав од болю.
На наше щастя, від моря ішов чоловік. Ілько почав гукати та махати руками:
— Ей, дядьку! Ідіть швидше сюди!..
7. ДЯДЯ ВЛАС
Високий, з могутніми плечима і гарними чорними вусами чоловік неквапливо підійшов до нас, поклав на землю піджака, якого ніс на руці, і густим дужим басом запитав:
— Що сталося, хлоп'ята?
Я мовчав, тільки схлипував, розмазуючи сльози по щоках брудними кулаками. А Ілько відповів невиразно:
— Та ось… він їхав, а воно…
Мабуть, я таки здавався дуже смішним, бо чоловік раптом голосно й розкотисто зареготав:
— Оце так велосипедисти!.. Оце так спортсмени!.. Звісно ж, з гори з'їжджали?
— Та… не високо… — промимрив Ілько.
— Авжеж! Хіба це для нас гора? Так собі, нікчемна гірка!.. То що, кажеш, в сильце попався? Ану давай будемо виручати…
Мені не видно було, що він робить, але я раптом відчув, що вже звільнився з полону. Сів і почав терти свій палець, що аж посинів та занімів від болю.
— Педаль ви, хлопці, здорово зігнули, — сказав чоловік. — Доведеться вашого коня в майстерню здавати. Ну, а палець як?.. Нічого, заживе… Тебе як звуть? — звернувся він до мене.
— Левко.
— А тебе?
— А мене — Ілько… ми в одному класі.
— Либонь, товаришуєте?
— Ага… А вас як звуть? — сміливо спитав Ілько. — А мене звуть Власом Микитовичем.
— Спасибі, дядю Власе. А то хтозна, що й робили б.
— Буває… — сказав Влас Микитович і усміхнувсь у свої гарні вуса. — Може, колись і ви мені в пригоді станете. Я бачу, ви хлопці хвацькі!
Він узяв піджак із землі, знову перекинув його через руку і попрощався:
— Ну, бувайте… мені пора.
Він пішов. А ми з Ільком разом кинулись до велосипеда, щоб подивитись, що ж нам з ним робити. Нести в майстерню, як порадив дядя Влас?
Але де взяти грошей на ремонт? Тих, що лишились, не вистачить. Та й як нести, коли велосипеда щойно куплено?
— Що ж його придумати, Ілько? — запитав я в розпачі.
— А знаєш що? Давай самі відремонтуємо. Подумаєш, велике діло — виправити педаль! То якби всередині щось зіпсувалось, в механізмові, тоді хочеш не хочеш неси в майстерню. А це ж — зверху, все видно…
Ця порада мені сподобалась.
— Ти тримай велосипед, а я буду тягти педаль, — сказав я. Проте, як ми не силкувались, клята педаль не розгиналась.
— О, придумав! — просяяв Ілько. — Зараз ми її каменем… Ми поклали велосипед на великий камінь, а меншим Ілько почав гатити по педалі.
Але й це не допомогло, тільки поколупали на педалі новенький блискучий нікель.
— Не сумуй, — заспокоїв мене Ілько, бачачи, що я й зовсім похнюпився. — Велосипед поставиш у сараї, ніхто й не побачить. А опісля попросиш у матері грошей на що-небудь, і ми відремонтуємо. У майстерні це зроблять швидко, при нас.
На цьому й порішили. Палець у мене вже не болів, як спершу, і ми заходилися грати в футбола. Грали, аж поки і вечоріти почало.
Але додому йти не хотілось.
Ми тільки забігли в двір, щоб залишити в сараї велосипед та футбольний м'яч, і пішли блукати по місту.
Може, хто й не розуміє принади отих блукань по місту без будь-якої мети, але такій людині треба тільки поспівчувати!.. Ідеш собі і знаєш, що тобі нікуди не треба поспішати, що тобою ніхто не цікавиться, що ти можеш повернути в оцю вулицю, а можеш і в оту, можеш постояти біля кінотеатру, подивитись рекламні кадри з нового фільму, можеш заглянути в освітлене вікно й подивитись, що робиться в зовсім незнайомій кімнаті, можеш натиснути кнопку дзвінка і втекти за ріг, поки господар вийде на дзвінок, словом, ти можеш віддаватися всім утіхам вільного, незалежного життя.
Коли я прийшов додому, гостей у нас уже не було. Тато і мама міцно спали.
8. МОЇ КАНІКУЛИ
Так почались мої літні канікули.
Настали безхмарні дні.
Правда, час від часу у моє безжурне, привільне життя
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрані твори в двох томах. Том II», після закриття браузера.