Читати книгу - "Війна світів"

їх уже більше не бачив. Той, що стояв на березі, був середній на зріст, із чорним, як у негрів, обличчям. Рот у нього був майже безгубий, руки надзвичайно тонкі, а каракаті ноги кінчалися вузькими й довгими стопами. З похмурим, витягнутим вперед лицем він дивився на нас. Одягнений він був, як і Монтгомері та його сивий супутник, у синю куртку й штани.

Коли ми підпливли ще ближче, він почав якось кумедно бігати туди й сюди берегом. На команду Монтгомері ті четверо, що сиділи в баркасі, посхоплювались на ноги і дуже незграбно заходилися спускати вітрила. Монтгомері скермував баркас у вузеньку штучну затоку, яка скидалася на маленький док. Я кажу “док”, - але, власне, це була звичайна канава, лише розміром така велика, що під час припливу туди міг зайти баркас. Той, що був на березі, метнувся нам назустріч.

Відчувши, що баркас врізався носом у береговий пісок, я дерев’яним черпаком відштовхнувся від баркаса. Потім відв’язав линву й причалив до берега. Троє закутаних веслярів, незграбно рухаючись, вибралися з баркаса і хутко кинулися вивантажувати багаж. Той, на березі, став їм допомагати. Я дивувався, спостерігаючи, як вони ходять, оці позамотувані веслярі, - вони аж ніяк не були вайлуваті, просто ноги їхні були наче в якийсь дивний спосіб повикручувані, - так, ніби вони неправильно позросталися. Собаки, яких сивоголовий висадив на берег, гарчали і рвалися за ними з ланцюгів.

Троє довготелесих веслярів перемовлялися між собою якимись чудними горловими звуками. Коли вони взялися за лантухи, складені біля корми, той, що вийшов нам назустріч, залопотів до них якоюсь ніби чужоземною мовою. Достоту такий голос я вже десь чув, тільки не міг пригадати, де саме. Сивий чоловік стояв серед цієї метушні, тримаючи шістьох псів, і своїм громовим голосом перекривав їхнє несамовите валування. Монтгомері також зійшов на берег, і всі заходилися розвантажувати баркас. Я ж був занадто кволий після тривалого голодування, — а тут ще й сонце пекло мою неприкриту голову, — тому й не пропонував їм своєї допомоги.

Невдовзі старий із сивою чуприною неначе згадав про мою присутність і підійшов до мене.

— У вас такий вигляд, — промовив він, — ніби ви забули поснідати.

Його чорні очиці поблискували з-під похмурих брів.

— Я мушу за це перепросити. Тепер ви наш гість, і ми маємо опікуватися вами, дарма що ви непроханий гість.

Він глянув мені просто в вічі.

— Монтгомері каже, що ви — людина освічена, містере Прендіку. Він сказав, що ви цікавитесь науками. Чи не можна дізнатись, якими саме?

Я розповів йому, що кілька років навчався в Королівському коледжі й провадив деякі біологічні дослідження під керівництвом Гекслі. Почувши це, він трохи підвів брови.

— Це дещо змінює справу, містере Прендіку, — зауважив старий із відтінком пошани в голосі. — Як це не дивно, але ми теж біологи. Тут у нас свого роду біологічна станція. — Його погляд упав на людей у білому, що на котках котили до загорожі клітку з пумою. — Ми біологи, принаймні я й Монтгомері, - додав він. — Коли вам трапиться нагода покинути нас — невідомо. Наш острів не на узвичаєному шляху кораблів. Нам випадає бачити їх не частіше, як раз на рік.

Він зненацька облишив мене, поминув тих, що тягли пуму, піднявся схилом і ввійшов до загорожі. Двоє людей залишилось із Монтгомері, вкладаючи вантаж на низенький візок. Лама була ще на баркасі разом із кролячими клітками. На березі хорти рвалися з ланцюгів. Коли на візок наклали десь із тонну вантажу, всі троє потягли його слідом за пумою. Далі Монтгомері відділився од них і, повернувшись до мене, простяг руку.

— Щодо мене, то я задоволений, — мовив він. — Той капітан справжній осел. Він би залляв вам сала за шкуру.

— Ви врятували мене вдруге, — відповів я.

— Це — як підійти до справи. Запевняю вас, що острів видасться вам із біса дивовижним. На вашому місці я доклав би всіх зусиль, щоб вибратися звідси, і якнайшвидше. Цей наш… — Монтгомері затнувся, ледве не прохопившись тим, що мав на думці. — Чи не були б ви ласкаві допомогти мені винести оцих кроликів?

Його поводження з кроликами дуже мене здивувало. Коли, залізши в воду, я допоміг йому винести одну з кролячих кліток і ми поставили її на берег, він одкрив дверцята і, нахиливши клітку, витрусив звірят на землю. Кролики покотилися один на одного рухливою безладною купою. Він плеснув у долоні, і вони відразу вистрибом розбіглися врізнобіч, їх було десь п’ятнадцять чи й двадцять.

— Живіть і розплоджуйтесь, друзі, - сказав Монтгомері, - заселяйте острів. — І додав у мій бік: — Нам тут трохи бракувало м’яса.

У той час, коли я дивився, як розбігаються кролики, надійшов старий, несучи в руках пляшку коньяку й кілька сухарів.

— Оце вам підживитися, Прендіку, — промовив він уже більш дружнім тоном, аніж раніше.

Я, не будучи проханим, зразу взявся до сухарів. А старий допоміг Монтгомері випустити ще зо два десятки кроликів. Останніх три великих ящики і клітку з ламою віднесли нагору до будинку. До коньяку я не торкався, бо спиртного взагалі не вживаю.

VII. Замкнені двері