Читати книгу - "Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія"

— Я не просто так, — заступив дорогу Козирний. — Пропоную альтернативу. — дістав якусь оксамитову коробочку.

— Тобто? — перепитала ошелешено.

— Тобто я хочу тобі подарувати цього кулончика! Будь спок, проба не дуже висока, не дорого коштує!

І куплена за власні гроші, недурно ж я підробляю інструктором у фітнес-клубі! Мені дорожче, аби ти його взяла!

— Може, ти й Козирний, але з глузду ти точно з’їхав! — Софійка аж задихалась, тепер уже точно від обурення, а ще від того, що намагалась прорвати оборону і якнайшвидше втекти додому від такої халепи. — З якого дива ти маєш мені це дарувати, а я — приймати?!

— Ну чого ти, я ж, цей, як його, щиро, від усієї душі!

Я просто якось неправильно все це обставив, бо ніколи такого не робив, чесно! — стушувався хлопець, аж його навіть стало трохи шкода. — Ти більшого варта, це зовсім дрібниця! Ну заради мене, будь ласка!..

Леле, що робити в таких ситуаціях? Камінчику, порадь хоч ти!

— Вибач, ні заради тебе, ні заради кого! — відвела руку з коробочкою. — Лілії — дякую, метелики — дякую, змія і прірва — дякую, а цього — дякую, але не візьму! Все, я пішла, саме дощ перестав, до побачення!

І погналась догори сходами. Зовсім не переможцем і не метеликом. Фе, як некрасиво, як нечемно, як моралізаторськи, як грубо вийшло! Але ж і гостинець — це… це… це вершина самовпевненості! Нащо впоров таку дурницю? Аж за нього соромно! І за себе! Тепер уже точно ніколи не схоче до неї і заговорити! Але й вона не схоче! Чи схоче? Боже, пошли розуму хоч на ранок, якщо вечір і справді видався не наймудріший!..

Ой, сьогодні у Софійки чергове побачення! З Пустельником, але — віртуальне! По страшенній новинці техніки, яка з’явилась у Пустельникового друга — по скайпу! Це, каже тітонька Сніжана, як телефон, але співрозмовника бачиш на екранчику монітора! За півгодини вони зустрічаються в тітоньки і вже від неї всі троє (разом із малим Сергійком) ідуть до того приятеля на замовлену розмову. Софійка, власне, іти не збиралась: не псувати ж сімейну ідилію! Та й не до Пустельника зараз: тут Козирний допікає мовчанням, там Сашкова мобілка на тому Сахаліні вічно поза зоною. Цікавіше нині з Матвіївкою по тому скайпу зв’язатись, так де ж! Але Сніжана дуже просила з нею піти.

Виходячи, на сходах свого під’їзду зіткнулася з Іркою:

— Ти чого тут шастаєш?

Та несподівано засоромилась:

— Я не до тебе, мені до твоєї мами! І взагалі — не твоє діло!

— До моєї мами — й не моє діло? Ти що, скайпнулась, ой, схибнулась?

— Від такої чую!

А й правда, мама сьогодні зранку якась схвильована, кудись збиралася, очі ховала! Подружку знайшла чи що? Утім, Завадчучка вже пострибала сходами нагору, а Софійці до Сніжани бігти — потім ці загадки порозгадує!

Дорогою щасливо рапортувала тітоньці про подорож. Кортіло розказати й про кущ, із якого феєрверком злітають метелики (уже геть зациклилась на тому козирному крутякові!), але, прикусивши язика, хутенько перевела мову на цікаву назву глоду — боярку, і на Глеваху, і на те, що такі населені пункти вони зі Сніжаною бачили, ідучи колись до Пустельникового Києва.

— Так он чому вони так звуться! — здивувалась тітонька. — А я лиш про Сніжки знала, бо вони з моїм іменем схожі! Уяви, Софійко, селище Сніжки — столиця підсніжників! Їх там ціле море, Сергій мені звідти їх навіть привозив! А за Сніжками знаєш, яке село? Пролісок! Слухай, сама дивуюсь, як це цікаво! Бачу, коло тебе скоро мовником стану!

Щойно зайшовши в потрібну квартиру, Софійка вмить здогадалась, із якої речі її покликано. Справа, звичайно ж, не в Пустельниковій до Софійки симпатії! Справа у симпатії Пустельникового друга до Сніжани! Він так губився, нітився й кидав такі закохані погляди, що ясно: глибоко заміжній і глибоко закоханій у свого чоловіка тітоньці не випадає перебувати з ним наодинці, тож і прихопила компанію. І чого цим чоловікам, як лиш побачать гарну жінку, верха зриває? Утім, на красеня-Пустельника жіноча реакція така сама: від старої (згадала Елеонору Семенівну з тенет музейного лабіринту) до малої (згадала паскудницю Ірку).

Такою ж зайвою почувалась і при віртуальному побаченні. Справді, Пустельник на екранчику як живий, тільки носа веб-камера трохи збільшує: це, мабуть, і Софійчин йому завеликим бачиться? Утім, дядечко Сергій так захопився розмовою з дружиною та синочком, що на Софійчиного носа, на її кримську засмагу й тим паче, на нову заколку-мушлю (вже тут купила) — нуль уваги. Аж коли тітонька спохопилась і згадала про винахідливу племінницю, хоч-не-хоч, довелось приєднатися до розмови.

Уже вкотре знову рапортувала про музеї, море й пейзажі. Ну, й про сміття, звісно.

— Сміття, кажеш?.. — тріпнув просто у веб-камеру своїми патлами Пустельник. — Уявляєш, тут, у самісінькім центрі Сеула — столиці Південної Кореї, річка дуже красива… Чхонгечхон. «Чистий потік» у перекладі. Так-от, Чхонгечхон вся у фонтанах, у квітах, риба просто на тебе з води вистрибує… Кругом люди гуляють, у воді хлюпаються, милуються.