Читати книгу - "220 маршрутів"

Коли вони десь о першій ночі повернулися додому, через безліч вражень Малий устиг забути, що саме добігає кінця день його іменин. У дверях їх радісною посмішкою привітав Кшиштоф Вербицький.

— Усього найкращого, синку!

Міколай пригорнувся до батька, так ніби йому знову було чотири.

— Дякую, тату! Добре, що ти приїхав!

Вони увійшли до квартири й посідали у вітальні, розповідаючи батькові польською та англійською події того дня. Шкода було прощатися з Алексі та симпатичними фінами, чий приїзд так змінив їхнє усталене життя. Вони жваво розмовляли й уже планували спільні канікули. Наближалася друга, а нікому не хотілося спати. Однак виїзд фінської групи було заплановано на дев’яту ранку, тож урешті-решт Йоланта Вербицька рішуче наказала всім іти відпочивати.

Міколай не кваплячись пішов до своєї кімнати, а через кілька хвилин вилетів із радісним вереском. Усі, окрім батька, приголомшено дивилися на нього, а хлопець, неначе дорогоцінний трофей, тримав на витягнутих руках стільчик: три короткі металеві ніжки, прикріплені до металевої трубки, а на ній — трикутне, обтягнуте шкірою, сидіння.

— Люди! Дивіться! Блін, це ж справжній «Мапекс»! — горлав він і вимахував стільчиком. І хоч йому було трошки соромно, хлопець не зміг стримати сліз.

Коли в чиємусь житті з’являється нова людина, решта змушені трохи посунутись, щоб звільнити місце. Це рідко минає безболісно. Зненацька Міколай виявив, що став заручником. Він уже не належав сам собі, бо кожен мав до нього якісь претензії! Вільний час хлопець розподіляв тепер між трьома, а не двома людьми, і відчував, що навряд йому колись удасться опанувати це вміння.

З одного боку, добре, що всі раптом хочуть із тобою бачитися, що ти для них важливий і що всі рахуються із твоєю думкою. При цьому із другого боку — усе це викручування, лавірування, виправдовування браком часу псує задоволення від перебування в товаристві того, хто саме зараз поруч, і змушує думати про того, кому довелося відмовити! Зрештою ти заплутуєшся, і настрій псується. Рано чи пізно хтось зорієнтується, що твої заняття з англійської чотири рази на тиждень чи походи до лікарні на реабілітацію — це все брехня й відмазки. І що тоді?

Але Міколай не міг і не хотів приховувати свого захоплення Макаром. Тепер, коли він нарешті його віднайшов, то був готовий їздити на Садибу ледь не щодня й ділитися з ним кожною думкою, а також розповідати про нього кожному охочому слухати. Але ніхто такого бажання не виявляв. Ну, хіба що матір, яку явно зачарував Амадей Волинський. Вона казала, що старенький нагадує їй мудрих китайських учителів з американського кіно, про що Малий якось досі не замислювався.

Нікого іншого його розповіді не цікавили.

Ані Меланії, ані Кайтекові він не повідомив про конкурента. Міколай старанно приховував від них спілкування з Макаром. І звичайно ж, нічого не сказав їм про гітарний майстер-клас у «Рифі», припускаючи, що ця ідея нікого не надихне. Меланія все частіше гляділа малих, бо її мама знайшла якийсь підробіток, а Кайтека будь-яка згадка про музику виводила з рівноваги. Зате в нього були афоризми та ще кілька не відвіданих кінцевих. Іноді Малий їздив з ним, але вже радше з почуття обов’язку. І йому було соромно перед самим собою, бо Кайтек йому навіть подобався, той інший Кайтек. Він відчував, що якби не було Макара, він би міг би пізнати його ще краще. Однак у його житті з’явився Макар. Це не могло бути випадковістю. Ні, це було втілення найзаповітніших мрій. І Малому вже не хотілося нічого змінювати.

— Борщ — найкращий сучасний гітарист, скажи?! — захоплювався Макар, коли вони виходили з «Рифу» після майстер-класу. — Він геній! Ці його соло увійдуть в історію! Застрелюся з віника! Я взагалі ні на що не здатен! — збуджено гарячкував він.

— Припини! Не засмучуйся. Ти ж он скільки всього вже вмієш! — намагався втішити його Міколай. Йому теж сподобався виступ Борща, але гітара — не його інструмент, тому він спокійніше сприймав почуте.

— Я в житті так не гратиму. Це Гімалаї. Туди я ніколи не видерусь!

— Частіше це повторюй, тоді точно збудеться!

— Поїхали на Садибу, що скажеш? Я мушу одразу спробувати, щоб не забути! — і Макар на уявному інструменті зобразив кілька акордів, що він запам’ятав з майстер-класу.

Це видавалося майже неможливим, та коли вони приїхали на Садибу, хлопець схопив гітару й повторив усе так, наче давно це репетирував.

— Будуть з нього люди, — підморгнув Міколай дідусеві Амадеєві.

— Йому є в кого вдатися! — посміхнувся у відповідь старенький.

— Ну, але ж ви радше клавішних, — зітхнув Міколай, маючи на увазі орган, на якому дідусь Макара грав у костелі.

— Ну, то ж будете набирати групу, не забудьте про мене.

— Нема питань. На бек-вокал теж?

— Ще б пак! Ніхто не зрівняється зі мною в бек-вокалі. Я співаю на три голоси одночасно.

— Піде. У нас є гітара, ударні і клавішні. Чорт, нам бракує лише басиста!

Міколай повертався додому в напрочуд піднесеному настрої. Він щойно озвучив те, що слід було давно сказати й зробити дороговказом на майбутнє: їм з Макаром потрібно створити групу! І якомога швидше! Може, вийшло б купити якусь ненову установку в Інтернеті? Тепер, коли його рука майже повністю відновилася, нема чого відкладати. Поринувши в ці думки, він не помітив, що з передніх сидінь хтось уважно на нього дивиться.

— У тебе вигляд, наче ти щойно повернувся з першого побачення зі своєю любкою! — зачепив Малого Кайтек.

— На жаль, цього разу ні. А ти звідки вертаєшся? — Міколай не збирався сповідатися.