Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

Крім того, я мала краще пізнати новий екіпаж, до якого мене прикріпили. Мені вже полегшало: здавалося, що в цьому складі я почуватимуся набагато краще. Я з радістю довідалася, що мій новий командир повітряного судна — один з найдосвідченіших пілотів. Він служив заступником командира, і я відчувала: літати з ним буде набагато безпечніше. Досить скоро він дасть мені один з найкращих уроків за всю мою кар’єру. На його нещастя, своїм же коштом.

Одного дня, через кілька місяців після початку мого першого розгортання, ми вилітали на місію — як завжди зі звичним відчуттям терміновості, але з суворим дотриманням протоколу. Мій КПС сидів за штурвалом і виводив нас на злітну смугу, коли ТОЦ повідомив оновлені координати місця призначення. Я помітила, що на злітній смузі припарковано пожежний автомобіль, однак це не можна було назвати рідкісним випадком. Указавши йому на це й почувши ствердну відповідь, я перевела погляд на навігаційну систему, щоб оновити координати. Коли двоє пілотів працюють у парі, вони зазвичай керують вертольотом і системами по черзі. Якщо руки одного з пілотів на ручках керування, він піднімає голову і стежить за тим, що відбувається довкола літального апарата. Другий час від часу опускає голову, щоб приділити увагу навігації, скоригувати радіопараметри й перевірити системи вертольота.

За мить пролунав гучний стук, і я відчула, як вертоліт хитнуло вправо. Ми врізалися у вантажівку гвинтами. Технічно все сталося не з моєї вини, бо він був командиром судна і керував ним, однак я назавжди запам’ятаю це як свій найбільший пілотський прорахунок. Я не мала покладатися на його досвідченість і думати, що його не слід підстраховувати. Я підвела його, вважаючи, що йому не потрібна моя допомога. Я мусила зачекати, коли ми успішно оминемо вантажівку, і тільки тоді заводити координати. Тоді я вивчила надважливий урок про людську схильність до помилок. Ніхто від них не вбезпечений. Я думала, що виявляю повагу до командира, довіряючи йому обхід вантажівки, а насправді то була й моя невдача.

Я досі шкодую про цей інцидент, але переконана: завдяки цьому важливому уроку я змогла уникнути багатьох більших катастроф. Час мого розгортання вже добігав кінця. Того року моя місія завершувалася. Обов’язкове розслідування, через яке я мала пройти, перш ніж мене знову випустять у небо, забрало б більше часу, ніж мені лишалося. Тож через кілька днів я попрощалася з базою й вирушила додому.

Попереду в мене було кілька тижнів відпустки, і я вирішила провести трохи часу в Остіні — бачити своїх нью-йоркських «друзів» я не бажала. Люди, що привели мене в нью-йоркський підрозділ, уже всі або вийшли на пенсію, або померли, і я не знала, хто там зостався. У більшості з них, звісно ж, немає проблем з тим, що я жінка, але водночас вони не заступилися за мене й не поклали край дискримінації, від якої я потерпала в Кандагарі. Багато хто з них уже зіграв свою роль в одному з найгірших періодів моєї кар’єри — той більшу, той меншу. Так, вони послали мене на підготовку пілотів, тому я мала віддячити їм, однак мені не дуже хотілося повертатись і віддавати борг.

Через кілька днів після мого повернення в Остін задзвонив телефон. Висвітився код Каліфорнії, і я похапцем відповіла, сподіваючись, що це мої нові друзі з Кандагара. І справді, то був каліфорнійський підрозділ. Ба більше, вони мали для мене чудові новини.

Знаючи, як мені некомфортно в моєму підрозділі, вони знайшли мені роботу в Каліфорнійській оперативній авіагрупі у справах боротьби з наркотиками — складникові підрозділу Національної гвардії Повітряних сил. Я стану членом Сто двадцять дев’ятої рятувальної ескадрильї й літатиму на ліквідацію марихуани.

Мені неймовірно хотілося туди, але я вагалась, бо досі частково відчувала, ніби заборгувала «Нью-Йорку», — попри все, через що вони змусили мене пройти. Потім командир розповів мені, що того року вони відрядили Курта, з яким я літала в Афганістані, у Нью-Йорк, тож він хоче мати іншого другого пілота. Я не могла повірити у своє щастя.

У голові відразу ж промайнули картинки, як я дегустую вино й катаюся на серфі. Уже за кілька тижнів після того дзвінка я спакувала свої речі в автівку й рушила в дорогу. Цього разу на перехрестях я повертала лише на захід.

Часи, коли я була підлеглою Сто двадцять дев’ятої рятувальної ескадрильї й працювала на федеральному аеродромі Моффетт у Кремнієвій долині, розпочали найщасливішу частину моєї кар’єри. Я хвилювалася, що літати на місії в Штатах після двох строків в Афганістані буде нудно, однак помилялася. Польоти з цим підрозділом дали мені все, на що я тільки могла сподіватися як пілот-рятувальник.

Я була одним з трьох пілотів, призначених в елітний підрозділ оперативної авіагрупи у справах боротьби з наркотиками під назвою «Сокіл». У перший робочий день я зайшла в розташування своєї нової команди, і першим, кого я побачила, був огрядний хлопець, який зосереджено — здавалося, ніби він ось-ось відкусить собі язика — бив по клавіатурі; здалеку це виглядало, наче спроба щось надрукувати. Він підняв очі, і на його обличчі засяяла широченна усмішка — така, до речі, як і моя. То був Стів Барт, мій друзяка з Кандагара, що любив сигари.

— Отакої, хай йому трясця! Тільки погляньте, хто в нас тут! Як справи? — спитав Стів, підводячись, щоб обійняти мене й поплескати по плечах.

Я видихнула з неймовірним полегшенням, бо знову опинилася серед своїх. Я привіталася з іншими двома пілотами, з якими теж потоваришувала в Афганістані. Вузол у моїх грудях послабшав: я знайшла свій