Читати книгу - "Риб’яча кров"

— Що ти тут, заради Бога, організовуєш? — почав він.

У мені щось здригнулося, але я продовжувала їсти.

— Це петиція.

— Що це ви придумали?

— Ти її підписав?

— Чому я маю це підписувати?

— Щоб нам не знесли хату, — сказала я, дивлячись у тарілку.

— Ти ніби маленька…

— Чому?

— Хіба так вирішують справи?

— А як?

— Дай їй поїсти, прошу тебе, — зауважила мама.

— Щодо цих питань була вже давно зустріч у пивниці, — продовжував тато, — і ми говоримо про це в нацкомітеті.

— І про що ви домовилися?

— Про тисячу речей, дівчинко, цим займаються представники в районі.

— Але майже всі в селі нам це підписали.

— Ви позбурюєте людей і зробите більше шкоди, аніж користі.

— Тут ідеться також про передбачувані ціни, Гано, — втрутилася мама. — У селі кажуть, що той, хто першим домовиться з оцінником, отримає хорошу ціну, а хто це відкладатиме, отримає за хату менше.

— Але люди про це також можуть щось сказати, хіба ні?

У тата опустилася рука з листками, він дивився за вікно й на хвильку замовк.

— Ти наївна, — поглянув він на мене, ніби мені було п’ять років.

— Ти знаєш, що роблять люди в тих селах, які мають знести повністю? Пишуть президентові, до міністерств, їздять до Праги, намагаються якось захищатися…

— Що ти про це знаєш?

— Я набирала на машинці їм той лист і знаю від Петра Гразділа, що вони роблять і як не здаються…

Тато махнув рукою.

— Такі рішення приймають в інших місцях, це йде через інші руки.

— Хочеш цю станцію? А греблю? Щоб піднялася вода, і наша, і дядькова хата…

— Але ти ж знаєш, що не хочу! І роблю для цього все, що можу…

— Не робиш.

— Гано, — зауважила мама, що сиділа навпроти мене за столом, як на голках.

— Що ти можеш знати, дівчинко, ти ще занадто мало пережила.

— Ти боїшся. Маху й ще бозна-кого…

— Ну це вже занадто! — підвищив він голос.

Я мовчала й похмуро дивилася в тарілку.

— Ти ще щось робила? Могла б мене люб’язно проінформувати?

— Так, ми розносили в Будєйовіце питальники, із хлопцями з сільськогосподарської школи. Сімдесят відсотків людей висловилося проти станції.

— І що, на твою думку, це означає? Що через це зупинять розпочате будівництво атомної електростанції?

Суп я не доїла, накинула на себе пальто й просто в капцях, що стояли на ґанку, вибігла геть. Я волочилася берегом у напрямку до дядькової хати. Уже здалеку я побачила, що на з’їзді з дороги стояла швидка. Цього ще бракувало!

Я побачила два білі халати й ноші. Я наддала ходу, але швидка вже вирулювала назад на дорогу і їхала в напрямку площі. Я підійшла до воріт. Було вже зачинено, надворі — нікого. Я обійшла хату з боку саду й увійшла через задні двері в паркані. Я трохи постояла під вікном, а потім легко постукала. Спочатку нічого не відбувалося, навіть фіранки не ворухнулися. Потім з-за рогу вийшов Зденєк. Замість робочої блузи на ньому цього разу був светр. Я пішла йому назустріч, і ми взялися за руки. Я поклала йому голову на груди, він дихав мені у волосся й мовчав.

— Що з мамою? — промовила я.

Він мовчав усю дорогу, поки ми не зійшли до річки. Ми сиділи на березі під будинком дядька. Ноги в капцях мерзли.

— Чому маму знову забрали?

— Вона побила собі обличчя. Здається, у неї зламаний ніс, вибитий зуб і подряпини.

— О господи… Як вона це зробила?

— Биткою для м’яса, — сказав Зденєк доволі спокійно, дивлячись на річку, — біля столу в кухні.