Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

Так я виплакував свій біль, стоячи в скорботі на Східному цвинтарі Мінська перед могилою друга. Утішав себе марним філософуванням, яке не змогло заглушити в мені відчуття непоправної провини.

Гай-гай… Як легко дійти до висновку про доцільність продукту письменницької праці, забувши, скільки добра ми висушуємо в собі, вишукуючи в людях лише потрібні нам цінності, і забуваємо про їх звичайну земну людськість.

Чогось я не зробив, щось необачно обминув – і, певне, не тільки я, коли нині, на зорі волі, спотикаємося так гірко об свою власну державну неписьменність.

Може, ці мої слова дійдуть до Білорусі… Хай би ті, хто осягнув злу науку в рабовласника, уздріли в нашій з Володею дружбі вищу її сутність.

…Коли вже зайшло про біль, висповідаюся за кривду, якої я завдав ще одному приятелеві. Скажу кілька слів про Грицька Тютюнника.

Григір Тютюнник не був легким у співжитті чоловіком. Тяжке було його дитинство, тяжко входив він в українську літературу, натужно вириваючись завдяки допомозі свого старшого брата з магнітного поля російщини, тяжко він і писав – мабуть, тому кожне слово його художньої прози народжувалося важким і вагомим, мабуть, через те йому, як мало кому із сучасних письменників, вдалося видобути з надр своєї душі чистий метал людського слова.

Григір був безкомпромісний і в безкомпромісності своїй деколи грубуватий – всі пам’ятають, як він після спілчанської розправи над Іваном Дзюбою вивів за вухо з-за секретарського стола драматурга-чиновника – щоб і подиху його в Спілці не було чутно, а драматург все-таки залишився і мстив Грицькові, довівши його – звісно не сам – до трагедії. З Григором люди важко сходилися, але назавжди. Пам’ятаю, як Ніна Бічуя, коли я їх познайомив, сказала, що сприйняти Гриця ніколи не зможе, а потім ніжно його полюбила, за радість мала зустрітися з ним і світліла, і гарніла, і добріла в його присутності – Гриць володів чаром добра і любові.

Його перші новели «Зав’язь», «Оддавали Катрю», «Поминали Маркіяна» засвідчили, що в українській літературі народився жорсткий стиль, споріднений із стефаниківським, і мої ліричні, дещо й сентиментальні новели, якими на той час захоплювалася читацька публіка, самі собою відсунулися набік, тож мені, якщо я мав бажання стояти в авангарді молодого літературного процесу, треба було вертатися на стартову смугу й вибирати іншу бігову доріжку.

Я так і зробив. Час вимагав не відпочинкової, а державотворчої літератури: народ повинен був міцніти в жорстокій правді, а його заколисували лірикою, народ треба було розбурхувати, повертаючи йому правдиву історичну пам’ять, а його присипляли шараварною бравадою. Я взявся за найболючішу сучасну проблему – яничарство.

Гриць Тютюнник, який умів наслідувати чужі голоси, перекривлював мене: «Но-но, прецінь, я заздрив вам, але тепер написав собі „Мальви“, то можете евентуально позаздрити і мені».

Я ще не раз згадаю свої «Мальви» – не із похвальби: роман відіграв певну роль у становленні державницького напрямку в літературі, тема відступництва виявилася глобальною – роман вмить облетів весь український світ. Проте в цю мить я хочу сказати про інше: якби я не увійшов у тісні контакти з людьми, про яких оце пишу, «Мальви» не були б навіть задумані.

Так чим же я завинив перед Грицем? Я не був на його похороні, хоч і міг, – і цього собі ніколи не прощу. Немає в мене гріхів, тільки цей один, але такий нестерпно тяжкий… Я міг би нині списати десятки сторінок про наші з Грицем розмови, зустрічі, суперечки, та чи ж маю таке право?

…1966 року – було це після першого туру арештів львівської інтелігенції й жорстокого погрому тих, які зосталися на волі, але заступилися за арештованих, – до редакції «Жовтня», який теж стояв тоді на приколі у КГБ, зайшла тендітна, з довгим русявим волоссям зеленоока молода жінка й запропонувала мені свою новелу. Як на прозаїка, вона здалась мені замало статечною, та й настрій був тоді у мене не з найкращих…

Новела в мене особливого захоплення не викликала, хоч і написана була професійно, проте я приховав свою нехіть; дівчисько було суворо-вродливе й викликало в мене певний респект. Новелу потім я надрукував, і добре, що це зробив: вразлива, немов мімоза, Ніна Бічуя, коли ми вже стали друзями, призналася, що, якби я був повернув їй тоді «Смоликові яблуні», вона б ніколи не написала «Дрогобицького звіздаря», «Буєсті Митусиної», «Чистотілу», театрального циклу повістей і – квінтесенції її інтелектуального самовираження – останньої поки що новели «Камінний господар».

Про творчість Ніни Бічуї я написав чимало статей – захоплених і критичних: письменниця тяжко виковувала свій оригінальний стиль. Нині я хочу тільки наголосити на вазі її творчості в сучасному літературному процесі.

Якось Микола Ільницький при ній і при мені висловив таку думку: мовляв, Іваничук мав вирішальний вплив на формування таланту Ніни Бічуї. Ніна не заперечила і не образилася, тільки сказала: «Це правда. Але – хлопці! Ви ніколи не задумувалися, якими б ви були без мене?»

А якими: нудно традиційними, лінивими до пошуків нових форм, сито задоволеними тим, що знаємо, банальними белетристами, які спроможні описати факт і не вміють визначити його вартості, оспівувачами сільського босоногого дитинства, апологетами старих дідів і бабусь, що сидять на призьбах під патріархальними стріхами, – і, може б, ніколи не побачили міської вулиці з її ритмом, запахами, архітектурою, типажами; може б, ніколи й не змогли «залишити щось від світу, який був тільки мені видимий», не навчилися б у густому потоці власної свідомості побачити найрізноманітніші ракурси явищ у потрібному освітленні й робити безліч спроб перетворення власного життєвого досвіду.