Читати книгу - "Доки смерть не розлучить нас"

Вивезені восени 1942 року на примусову роботу в Третій рейх, ми з мамою потрапили на велику ферму неподалік Дортмунда. Оскільки я знала німецьку, то згодом довідалась про це від дружини бауера, в якого ми стали працювати на свинофермі. Свиней на ній було кілька сотень, і я з матір’ю та ще четверо жінок, яких привезли разом з нами, доглядали за цим верескливим стадом з ранку до вечора. Порівняно з концтабором умови проживання і харчування були тут значно кращими, та виснажлива робота і брутальне ставлення німців до «остарбайтерів» постійно нагадували нам, українкам, що ми в неволі.

Розуміючи, що втікати звідси нікуди, я вся віддалась роботі. Я любила тварин, і це допомагало мені справлятись з важкою працею. Та усвідомлення того, що я працюю на окупантів, не давало спокою. Я думала про побратимів, у яких, може, не вистачає продуктів, про Миколу, котрий десь воює на фронті, і в такі хвилини мені хотілось спалити цю ферму разом з її пихатими господарями.

За півроку фрау Фрікель, дружина господаря, призначила мене старшою на свинофермі. Ніяких преференцій мені це не давало, однак сама фрау Фрікель стала поводитися зі мною привітніше і навіть час від часу спілкуватись на різні теми. Від неї я довідувалась про події на фронті і новини в самому Рейху. Вершиною довіри господині до мене стала її розповідь про сина, який воював на Східному фронті. Фрау Фрікель дуже переживала за свого первістка, якому було десь під тридцять років і який ще навіть не був одружений. Сама фрау, з її слів, була якогось графського роду і бажала для свого улюбленця такої ж вельможної нареченої. Те, що він був сином власників свиноферм, її не знічувало.

Наприкінці наступного року додому у відпустку приїхав і сам Фрікель-молодший, який був поранений на фронті і лікувався в дортмундському госпіталі. Наступного ж дня я зіткнулась з ним біля будинку господарів, коли йшла доповідати фрау Фрікель про результати чергового опоросу свиноматок.

Вернер Фрікель виявився худорлявим блондином непримітної зовнішності з великими залисинами на скошеному чолі. Побачивши мене, він став як укопаний. Я хотіла прошмигнути мимо, але молодик зупинив мене запитанням:

– Перепрошую, ви тут працюєте?

– Так, – коротко відповіла я, намагаючись пройти далі.

– Ви розмовляєте німецькою? – не вгавав незнайомець, у котрому я вже впізнала сина господині, зовнішність якого та мені описувала не один раз.

– Не дуже добре, – навмисне кострубато склала я фразу, клянучи себе за те, що з’явилася тут саме зараз.

– Ви полонили мене своєю красою, фройляйн, – мовив молодий господар і, галантно вклонившись, відрекомендувався: – Вернер, Вернер Фрікель.

Всі подальші дні, аж до кінця відпустки, Вернер не давав мені спокою. Він не домагався мене, навпаки, був ввічливим і галантним, проте його настирливі залицяння доводили мене до відчаю. Моя мама, бачачи це, порадила потерпіти, поки Вернер не поїде на фронт. Зрештою, все могло бути набагато гірше, а заступитись за мене тут було нікому.

За день до закінчення відпустки Вернер навідався до нас на ферму і якось вибачливо попросив мене прийти ввечері в сад для важливої розмови.

– Я завтра від’їжджаю на фронт, тож сподіваюсь, що ти мені не відмовиш, Маріє, – тихо мовив Вернер.

І я погодилась.

Ввечері, як тільки ми зустрілись, Вернер Фрікель, не мовивши слова, вийняв з кишені золотий перстень і, взявши мене за руку, насадив його на палець.

– Цей фамільний перстень я маю подарувати дівчині, з якою бажаю заручитись, – сором’язливо сказав він, цілуючи мою правицю. – Він твій, бо я покохав тебе, Маріє.

– Що ви! – ошелешено крикнула я, намагаючись зняти затісний перстень. – Я ж лише ваша наймичка, гер Фрікель. До того ж я вас не кохаю. Ви хоча б задля годиться про це у мене запитали.

– Якщо повернусь живим, – ніби не чуючи мене, мовив Вернер, – я буду наполягати, щоб мати зробила тебе економкою. Тоді ми зможемо одружитись. Можливо…

Не слухаючи далі нав’язливого бурмотіння, я відскочила від молодого Фрікеля і чимдуж помчала до помешкання, в якому проживали примусові робітники.

Наступного дня Вернер Фрікель не прийшов попрощатись. Натомість увечері, провівши сина, мене викликала до себе фрау. Йдучи до неї, я вже вкотре намагалася зняти з пальця злощасного персня, але він наче вріс у тіло.

Коли я зайшла до кімнати господині, та, не привітавшись, схопила мене за руку і спробувала зняти з пальця перстень. Коли це їй не вдалося, фрау відштовхнула мене від себе і закричала, бризкаючи слиною:

– Нікчемна слов’янко! Ти зачарувала мого сина, але тобі ніколи не стати його дружиною. Ти представниця нижчої раси, а наш фюрер заборонив шлюби шляхетних арійців з недолюдьми. Тож мерщій віддай фамільного персня і йди годувати свиней. Бо доведеться його зняти разом з пальцем.

Я відчула, як звужуються мої очі, а тіло напружується, наче перед стрибком. У цю мить я, мабуть, нагадувала молоду рись, чию назву колись взяла собі за псевдо. Фрау Фрікель перелякано позадкувала. Неймовірними зусиллями, здираючи шкіру, я таки зняла з пальця подарованого Вернером персня і кинула його на підлогу.

– Ваш син силоміць насадив його мені на палець, – ледь стримуючи себе, крижаним тоном мовила я. – Я сказала, що не кохаю його. Я ніколи не зможу покохати ворога…

Не чекаючи