Читати книгу - "Тарас. Повернення"

дим курив, відносячи його помисли в діряве склепіння. І Шевченко знову згадував їх, тріпотів тілом, вгризався лобом у м’який глей і продумував їх ще, і ще, і ще. Вони снувалися, відлітали від багаття білими цівками, вив’язувалися в слова. Чи розумів він їх? Чи вони самі виривалися з нього? З його вуст? З його душі?

— Ти не знаєш свого шляху…Ти вмовляєш себе простити своїх ворогів і брешеш собі, що прощаєш… що слава в Петербурзі замінить тобі волю… А воля — тут… у твоєму серці… і ти не живий, якщо брешеш собі… — І лілейний пил сотався біля його губ у дрібні брижі. Крутився довкола носа і спадав хвильками розмислів.

І якби Тарас відірвав щоку від долівки, то побачив би, як над ним безшумно нахилилася чиясь постать. Поділ чи то червоного халата, чи спідниці черкнув по його руці. Потім маленькі руки взяли Шевченкову сумку й обережно підклали Тарасові під щоку, аби не потривожити його сон.

Струмінь диму, що піднімався вгору, сколихнувся. У підземній мечеті пробудилися звуки. І в сутінках коридору майнула, шерехтячи, тінь, чи то чоловіка в чалмі й халаті, чи то жінки в вінку та спідниці.

Вогнище погасло. Повновидий місяць закрила чорна хмара.

Шевченко підняв голову й побачив темряву. Підвівся. Роздивився довкруг — сама ніч. Почув чиєсь дихання. І дівочий голос прошепотів:

— Ти тут?

Голос лунав зовсім близько. Тарас потягнувся до нього. Однак скрізь намацував саму порожнечу.

— Я поруч, — проказав і раптом відчув доторк, а за ним і потискання.

Чиясь тверда рука вирвалася з його пальців. І в пітьмі прозвучали удари кресала. Порснули іскри, і зайнявся ґнотик каганця, освітлюючи пітьму довкола. У його посвіті Шевченко побачив Катю серед міста мервтих.

— Ти як тут опинилася? — здивувався Тарас, котрий сам не міг зрозуміти, як так сталося, що він із мечеті перенісся знову до кулпитасів на узбережжі.

Та в цьому безлюдному світі, який у самій своїй рівнинності приховує космос, годі було шукати пояснень. Усе ставалося неначе саме собою. І виснажений дводенним походом Шевченко від стопекельного сонця міг і в камені узріти людину.

— За тобою йшла… Вітир у нас вначалі мая всєгда на сєвєр дуєт, — відказала з лукавинкою дівчина. Вона стояла на колінах перед чиєюсь могилою, замотана в хустку, наче перед тим молилася. — Жолыңды таптың ба?[64]

Шевченко замислився і сказав:

— Менде бір-ақ жол бар[65]… В Україну.

Катя промовчала. З усього було видно, що відповідь Тараса вразила її. Вона відвернулася від нього, провела долонями перед лицем, уклонилася, прикладаючись до землі, й знову замолилася. Тарас тільки зараз побачив, що стоїть так само навколішках на Катиному намазлику. Швидкома підвівся й відступив убік у поштивому мовчанні. Катя закінчила молитися арабською і заговорила до вогника в каганці нерозбірливо казахською. Шевченко лиш зрозумів, що просила про щось птахів.

— А ця молитва про що? — запитав.

— Обичай такий. Жир барана в свєтільник за ночь догорай. Утром в свєтільник води наливать буду. Поставлю на могілу. Птіци пити з свєтільника будуть. До Тенгрі мою молитву віднесут. А якщо я ще й птіцу поцілую, вона мій поцілуй мій женіх віднесе, — і Катя стала навшпиньки і поставила каганець на верх кулпитаса.

— У вас так заведено: спочатку молитися Аллаху, а потім — Тенгрі?

— А ето ми на всякі случай. Неізвєсно, куда після смерті попадем, — відповіла серйозно Катя.

— А що сталося з твоїм нареченим?

— Наречений — це хто по-нашому?

— Жігітім, әлі уйленбеген,[66] — пояснив Тарас.

— Його уруси убили… Ол отан ушін курескен…[67] з Іса і Досан, — Катя була зажуреною. — Я ж тобі на скала піснь співав, шо я без нарічєний, шо мойо пьоришко з галава вже упав… А ти мене і не понял. Дівушки таких піснєй yйленбеген жігіт просто так не поють… — Взула чоботи, поклала кресало в капшук за пояс і пішла.

— Ти куди? — знітився Тарас.

— Yйге! Ауылға![68] — долетіло. У темряві ночі це вчувалося особливо похмуро.

Шевченкові зовсім не хотілося лишатися самому серед міста мертвих о нічній порі й самому ж таки повертатися в Новопетровське, мандруючи за Катиною волосиною. І він, щоб не порушити спокою кладовища, по-театральному голосно зашепотів:

— Може, нам по дорозі?

Але відповіді не було. Над цвинтарем лише пугали домові сичі та пищали нетопирі. Прохолода змішувалася з сухістю пилу та гірким запахом полину. Тарас ще постояв трохи один, а потім розсміявся і сказав сам собі:

— Ото дівка!