Читати книгу - "Шалена"

– О, я подумала, що мені, можливо, варто лишитись. – Я обводжу рукою краєвид і театр. – Вони зачаровують мене.

Він із півсекунди дивиться на мене, на його молодому обличчі – спантеличеність.

– Але, Елізабетто, ти ж сказала мені, що в тебе немає вибору.

Його очі бігають туди-сюди, сканують порожній амфітеатр.

– Казала, що якщо ти залишишся, то загинеш. І ти, і дитина.

Я чекаю, що він розрегочеться, чекаю, що скаже, що то був жарт, але він лише переступає з ноги на ногу в тривожній тиші й чекає, що я відповім. Я не відповідаю. Я дивлюся на годинник так, ніби в мене зустріч і я не хочу запізнитись.

– Чорт. Пробач. Я мушу йти.

Я розвертаюся й прямую до виходу.

– Елізабетто! Куди ти йдеш?

– Побачимося пізніше, – кричу я через плече.

– Не йди додому. Це небезпечно!

Я біжу з театру так швидко, як тільки можна бігти в цих клятих жовтих туфлях. Я біжу дорогою, спускаюся з пагорба, збивається дихання, і я збиваюся з курсу, хитаюся, пробігаю провулками, перелажу через паркан – і в садок. Ще садок. Алея. Дорога. Потім я гублюся в цитрусовому гаю, дерева навколо кружляють, я чіпляюся за гілки й спотикаюся об коріння. Я біжу й біжу, аж поки легені не починають горіти і я не починаю хапати ротом важке повітря. Просто перед моїм обличчям гудуть бджоли й оси. Я відмахуюсь і плескаю руками. Я вже вся в укусах комарів. Ця країна хоче мене зжерти.

Я падаю під покрученим старим деревом, прихиляюся спиною до стовбура, груди здригаються, руки тремтять. Я дивлюся на своє тіло, заляпане брудом. Я аніскілечки не схожа на себе. Я не почуваюся собою. На землі валяються помаранчі й лимони. Помаранчі й лимони – в церкві Климента співають дзвони. Ми з Бет співали цю пісню в школі.

«В тебе немає вибору, – сказав охоронець. – Якщо ти залишишся, то загинеш».

Я не знаю, що мені робити. Якась частина мене хоче бігти й бігти, не зупиняючись. Це острів. Врешті я добіжу до моря. Потім я плистиму й плистиму, доки стане сил. Інша частина мене хоче повернутися на віллу і гнати в аеропорт. Мені немає куди йти. Немає родини. Немає друзів. Навіть моя мати вважає мене мертвою. «Помаранчі й лимони», – в церкві Климента співають дзвони. «Ти мені винен фартинг», – чути з дзвіниці Сент-Мартін. «Збираєшся повернути?» – з дзвіниці Олд-Бейлі чути. «Та щойно заможним стану», – видзвонює Шордіч рано. Я намагаюся не розридатись.

Зберись, Алві. Чорт забирай, зберися вже.

Я витираю щоки пальцем і схлипую. Я лишусь. Бет цього хотіла б. Амброджо потрібна дружина. Ернесто потрібна мама. Це буде самовідданий учинок.

Але чому цей охоронець так за мене хвилювався? Нащо Бет змусила мене помінятися з нею місцями? Що з нею трапилося вчора? Чому вона плакала? Чому була така засмучена? І чого, в біса, вона вся була в синцях?

Я й гадки не маю, що взагалі відбувається.

Єдиний спосіб дізнатися – це лишатися Бет. Тож я продовжуватиму це робити. Це єдиний вихід. Я лишуся Бет назавжди, якщо знадобиться. Буду Бет, поки не помру. Я важко зводжуся й обтрушуюсь. Гарна жовта сукня Бет брудна геть уся. Вона б убила мене, якби це побачила. Дивлюся на наліпку. Уф: лише хімічна чистка. Прекрасно. Хто б сумнівався.

Вулкан Етна, Сицилія

Ніно виглядає так, ніби він щойно зі зйомок «Хрещеного батька». Думаю, в цій частині Сицилії просто така мода. Він крутий, десь так само, як і Аль Пачино був крутий в ролі Майкла Корлеоне.

Вуса підковою. Чорний піджак, чорна краватка, сірий капелюх із чорною рельєфною смужкою. Тепер пригадую: це він вислизнув із вілли в день мого приїзду.

– Гарний капелюх, – кажу я.

Він не відповідає. Ніно мовчить, поки ми забираємося в його чорний блискучий фургон і виїжджаємо на сицилійські простори. Він увімкнув «Металіку» на такій гучності, що барабанним перетинкам боляче («Лялькар» – мені подобається ця пісня), й хитає капелюхом у такт скаженим першокласним басам.

– Dov’è il cadavere?[67] – горлає Амброджо.

– Bagagliaio[68], – каже Ніно.

– Куку, – кажу я, звертаючись до Амброджо. Я сиджу сама на задньому сидінні та їм чипси «Прінґлз» з сиром та цибулею. – Хочеш? – пропоную чипси Амброджо. Той якось дивно дивиться на мене й хитає головою.

Ніно з Амброджо сидять попереду. На дзеркалі заднього огляду висить ароматизатор із запахом жуйки. На передній панелі – приклеєне скотчем зображення Ісуса, дерев’яні чотки зі срібним хрестом.

– Твоя сестра в багажнику.

Я пересмикуюся та повертаюся назад, кладу чипси в банку й закриваю кришку. Багажник закрито чорним цупким покриттям, крізь яке нічого не видно.

– Серйозно? – кричу я. – Вона там?

– Так, – кричить Амброджо.

– Ти впевнений?

– Що? – кричить Амброджо, дивлячись через плече. – Хочеш вийти й пересвідчитись? Думаєш, Ніно її забув? Ми їдемо ховати тіло й забули тіло? Цей чоловік – професіонал, так, Ніно?

– Професіонал, – каже Ніно.

Напевне, я йому вірю, просто те, що тіло моєї сестри лежить у багажнику машини, видається неправдоподібним. Ми їдемо вулицями серед білого дня, взагалі-то. Ніно водить гірше за Амброджо. Таке враження, що йому хочеться вбитись. Думаю, тут так водять усі, тож поліція нас не зупинить. Буде підозріло, якщо ми дотримуватимемося швидкісного режиму. Але що, як їм заманеться зупинити нас і зробити контрольний обшук? Просту банальну перевірку. Тоді нам кінець. Напружую зір і продивляюся, чи ніде на дорозі немає машини-панди – начебто ніде. Мене носить по задньому сидінні, кидає об двері на кожному розі. Може, отак у Бет і з’явилися синці? Ременів безпеки тут немає. Не надто безпечно.

Визираю у вікно й роздивляюся високі кипариси, що виструнчуються ген до неба довгими зеленими свічками, на обриси грубого сірого каміння, що стирчить із поверхні пагорбів. Траса до Катанії мандрує вздовж узбережжя, і море завжди лишається в полі зору. Можливо, вони збираються скинути її тіло в океан? Поховати в морі, як Осаму бен Ладена? Сподіваюся, вона не лишиться на поверхні, як відьма.

– Куди ми їдемо? – нарешті питаю я.

– Друг Ніно будує собі дачу, – перекрикує музику Амброджо. – Правильно, Ніно?

Вокаліст гурту кричить: «Лялькар! Лялькар!» Бас гупає: «ДУФ! ДУФ! ДУФ!»

– Дачу, – каже Ніно.

– Ага… – кажу я. – І що?

– Побачиш.

Ми в’їжджаємо в безлюдну місцевість, десь неподалік від Катанії. Ніно звертає на ґрунтову дорогу, і кілька хвилин ми