Читати книгу - "Три сили. Як виховують в успішних спільнотах"

Культури Трьох сил схильні спрямовувати людей до конвенційної матеріалістичної самореалізації. Це безпосередній результат загроженості, яка ними рухає. Затаєна образа, потреба щось довести світові або утвердитися — ці типові для Трьох сил неспокої часто примушують людей шукати очевидні ознаки успіху, як-от: найвищі оцінки, відзнаки, високі зарплати, розкішні машини і «респектабельні» кар’єри707.

Часто здається, що культури Трьох сил стоять у бойовій позиції і більш зацікавлені в уникненні невдачі, аніж у заохоченні змістовного успіху або такого, що приносить задоволення чи відкриває нові шляхи.Фундамент, який закладають культури Трьох сил щодо суспільноприйнятних досягнень — елітний університет, престижна магістратура, хороша робота — може мимохіть перетворитися на стелю. Якщо ви ставите собі за мету бути успішним у суспільно прийнятних стандартах, на такому шляху порівняно легко орієнтуватися: це щось на кшталт заповнення анкети. «Отримувати гарні оцінки» — ставимо «плюс». «Бути старанним студентом» — «плюс». «Ввічливо поводитися зі статусними людьми, які можуть вам допомогти» — «плюс». Цей шлях важкий, але зрозумілий. Але якщо ви хочете бути інноватором чи митцем або якщо вас більше цікавить сенс вашої роботи, аніж гроші, тобто якщо ви хочете щось змінити у цьому світі, то готового плану немає. Можливо, для досягнення мети знадобиться навпаки відкидати усталене, ризикувати і викликати лють у сильних світу цього. Більшість культур Трьох сил такого не полюбляють708.

Якщо вже говорити відверто, немає нічого поганого у високій платні чи розкішному автомобілі. «Респектабельні» професії часто найбільше соціально значущі. Ось найочевидніший приклад: лікарі рятують життя; і навіть юристи часом допомагають людям. Нобелівська премія, звісно, статусна відзнака, проте немає нічого принизливого в тому, щоб її отримати. (Натомість у кар’єрі, яка вважається «нестандартною», дуже багато стандартного).

Небезпека полягає радше в тому, щоб оцінювати власну значущість лише зовнішніми вимірами і дозволяти, щоб ваше життя визначали не ваші власні цінності, зацікавлення чи прагнення, а чужі очікування або, точніше, страх не задовольнити ці очікування. На жаль, підкреслення цього страху і цих зовнішніх чинників самооцінки — ще одна особливість Трьох сил. «Коли я була молодшою, то думала, що досягнення полягають в тому, щоб заслужити схвалення інших — батьків, викладачів, потім впливових людей, — говорить Емі Тань. — Ось що я вважала досягненнями. […] Це коли люди реагують на тебе і говорять тобі, чи ти досягнула чогось»709. Цілком можливо, що виховані в такий спосіб діти, зростаючи, приймають вагомі життєві рішення, орієнтуючись переважно на очікування батьків чи соціуму. «Їм духу забракне, — прокоментувала одна молода американка індійського походження, говорячи про небажання своїх однолітків відкинути обрану для них батьками кар’єру. — Багато хто з них назавжди збереже цікавість, до інших речей, [але] вони не захочуть [утілювати їх]. Багато хто сказав би: мені все одно чим займатися. Я зароблятиму гроші, бо хочу, щоби батьки були щасливими». Як зазначає американська соціологиня індійського походження, результатом часто стає «самопожертва, почуття провини і фрустрація». Ще один можливий результат — відчуття, ніби ви живете не своїм життям або ціле життя боролися за те, чого навіть не хотіли710.

Саме тому, мабуть, найкраще у Трьох силах — це те, що вони здатні наділити людей можливістю скинути їх.

Час і місце народження письменника Сола Беллоу і режисера Ана Лі розділено двома світовими війнами і половиною земної кулі, але вони мають дещо спільне: в обох батько зневажливо ставився до обраного сином роду занять. Батько Беллоу хотів, щоб той став бізнесменом. «Ти пишеш, а потім все стираєш?711 — запитував він. —  І ти називаєш це професією? Was meinst du[43], “письменнику”?» Батько Лі хотів, щоб той став викладачем. Коли Лі виграв «Оскара», батько сказав, що для нього ще не все втрачено: «Тобі лише сорок дев’ять. Отримуй науковий ступінь, викладай в університетах і станеш шанованою людиною»712.

Беллоу і Лі мали ще дещо спільне. Обоє зростали у надзвичайно вимогливих родинах, де на них за моделлю Трьох сил покладали дуже великі сподівання. Батько Лі, директор престижної середньої школи на Тайвані, змалечку прищеплював синові суворі обмеження конфуціанської дисципліни. Молодший брат Лі пізніше згадував, що успішне навчання було «єдиним сенсом життя»713. Сам Лі казав: «Я не розумів, чого хочу від життя, але знав, що мушу догодити батькові»714. За біографом Джеймсом Атласом, матір Беллоу була «палкою прихильницею самовдосконалення», апровал її чоловіка «лише змусив її покладати на молодшого сина ще більші надії». Як і багато батьків-іммігрантів тієї доби, вона накидала Беллоу суворий розпорядок занять класичною музикою:

Вона не давала йому спокою, примушуючи займатися — типовий сценарій для Норд-вест-сайду в Чикаґо приблизно у 1927 році. […] Раз на тиждень Беллоу брав скрипку, сідав на трамвай і здійснював тривалу поїздку до Будинку мистецтв на Саут-Мічиґан авеню. Там на нього чекали важкі уроки з Ґрішею Борушеком, огрядним похмурим біженцем з Одеси, який навчав своїх учнів, «хльоскаючи їх по сідницях смичком»715.

Обоє чоловіків бунтували проти сімейних очікувань. Рятуючись від того, що потім описуватиме як «задушливу ортодоксальність»716 свого дитинства, Беллоу не лишив родині іншого вибору окрім як звільнити його з сімейного вугільного підприємства, а далі почав писати оповідання і романи. Навіть коли їх публікували, гонорарів ледь вистачало на оплату помешкання, тому Беллоу змушений був просити грошей у братів717. Зневага, яку це викликало в родичів, лишилася надовго. Коли у 1954 він отримав Національну книжкову премію (за «Пригоди Оґі Марча»), його старший брат прокоментував: «Моє ім’я не потрапить до Енциклопедії “Британіка”, але я маю гроші, а він ні»718.

На превеликий сором свого батька, Лі записався на трирічний курс з мистецтв у Тайвані після того, як двічі невдало намагався скласти державні іспити на вступ до університету. Лі говорить: «Мене дуже мучило почуття провини за те, що я не пішов його шляхом»719.

Потім він поїхав до Америки і вивчав кіно у Нью-йоркському університеті, де вплинув на команду, яка працювала над фільмом свого однокурсника Спайка Лі720. Після завершення навчання він «пережив шість років пекучої безнадійної непевності». Він надіслав один зі своїх сценаріїв у понад тридцять продюсерських компаній, і жодна з них його не прийняла. Коли китайські родичі його дружини запропонували гроші, щоб той міг відкрити ресторан (вона відмовилася), Лі був майже готовий покинути