Читати книгу - "Бережіть янголів своїх"

«Клац!» — долинуло збоку.

Я озирнулася і побачила маленького худенького хлопця з «їжачком» на голові. На шиї у нього теліпався «Поляроїд». В руках — моментальна фотографія.

— Ось вам — на згадку…

— Спасибі…

Уранці мене розбудив дзвінок у двері.

«Олег, напевно. З’явився — не забарився…»

Як завжди, чекала роздратування від того, що хтось вривається в моє життя з самісінького ранку, не спитавши на те дозволу. Але, не відчувши роздратування, здивувалася і побігла відчиняти двері.

День почався набагато краще, ніж я очікувала.

Ну от, виявляється, життя — дивна річ, якщо хочеш бачити оте дивовижне. За дверима стояв син — Роман. Обличчя його не було видно з-за величезного букета троянд. Білих.

— Вітаю з днем народження. Бажаю щастя. Син, — точнісінько як Вінні Пух привітав мене Роман. — Мам. Вибач, щойно повернувся з відрядження. Не міг вчора зателефонувати — летів у літаку.

— Спасибі, синку. Проходь.

Я взяла в нього букет і пішла на кухню за посудиною, в яку його можна було б умістити. Він поплентався за мною.

— Ти така весела… з ранку! — здивувався він. — Добре погуляли?

— Особисто я — чудово. У мене був просто чарівний день народження!

— Та ну? Правда? Невже Олег розстарався?

Роман поставив на плиту чайник.

— Та ні. Я сама. А Олег? Гадаю, Олег відтепер святкуватиме свій день народження без мене. І не тільки день народження… Зараз чайком пригощу, — посміхнулася я, дістаючи з полиці чашки, а з холодильника — торт.

Його, разом із шампанським, купили мої вчорашні кавалери дорогою додому, як тільки я подумала про те, що залишилася без іменинного торта. Випадково в них виявилася і свічка. Біля під’їзду, на лавці, де вечорами люблять збиратися місцеві бабусі, щоб попліткувати, ми, сміючись, здійснили обряд: загасили свічку і загадали бажання. З’ївши по добрячому шматку торта, який виявився свіжим і надзвичайно смачним, запили його шампанським із пластянок.

Згадавши все це, я подивилася на стіл, де залишилася лежати фотографія, зроблена невідомим фотографом. Але розглядати її було ніколи, і я відклала фото убік.

— Ну, старенька, якось ти так швидко помуд­рішала, — засміявся мій дорослий синок. — Старенька — це я жартома. Не хотів тебе образити.

— А я й не образилася, — невимушено розсміялася я, побачивши витягнуте від подиву обличчя сина.

— Ти… не образилася? Мам, із тобою все нормально? Чи не захворіла бува? — засумнівався Ромка. — Якась ти… м-м-м, не така, як завжди. Весела, жартуєш…

— Ні, синку, я не захворіла. Я — одужала… — втопила обличчя в букет білих троянд і вдихнула свіжий запах квітів, що ароматною хмарою розносився над столом. У кімнаті були ще дві хмарки: жовта і червона. Від цього моя маленька однокімнатна квартира нагадувала райський сад.

— Усе добре, синку. Просто відтепер я люблю свій день народження.

— Не може бути!

— Може. Я взагалі вирішила, що в мене настав просто чудовий період мого життя.

— Невже? І коли ж ти прийняла це рішення?

— Учора.

— Хм-м-м…

Роман сполоснув чайничок, насипав туди доб­ру жменю чаю і налив по вінця окропу. Ми обоє любимо міцний ароматний напій і не шкодуємо грошей на хороший чай.

Я відрізала добрячий шмат від торта, поклала синові на тарілку.

— Ну от. А тепер слухай. Ти виріс. Мені не треба водити тебе в садок чи в школу, прати щодня штанці, сорочки, перевіряти уроки, ходити на збори. Ти до­рослий, розумний, упевнено стоїш на ногах. Правда ж?

— Ну…

— За чоловіком (бо його немає) теж не треба прати, прибирати, готувати йому і лаятися через те, що йому цікавіше варнякати за пляшкою з мужиками, аніж, скажімо, піти зі мною в філармонію на концерт. І хоча думка про заміжжя може змінитися, на сьогодні я від подібних зобов’язань вільна. Так?

— Так.

— У мене хороша робота, уважний син, друзі, хобі. Нарешті я можу присвятити час собі і робити те, що захочу.

— А чого ти хочеш?

— О-о-о! Я багато чого хочу. Наприклад, побачити світ. Побувати у Франції, Італії, Англії чи Японії. Хочу вивчити комп’ютер, а ще — навчитися грати на піаніно. Хочу зустріти свого чоловіка. Доброго, уважного і трохи романтичного. Хочу пестити онуків, теревенити з подругами. Хочу радіти життю…

— Та-а-к, мамо. Не знаю, як ти вчора відсвяткувала свій день народження, але я страшенно радий, що ти більше не нидієш і не впадаєш у паніку через якусь там зморшку і сиву волосину. Сподіваюся, ти поділишся зі мною секретом, як це тобі вдається, коли мені буде стільки, скільки тобі… Мам! Поділишся?

— Авжеж, звісно. Вибач, задумалась…

А й справді, що трапилося вчора? Чому мені раптом стало все’дно, скільки мені років? Хто були ті двоє чарівних чоловіків, які так скрасили мені вечір? І що ж такого дивного на тій фотографії, що не дає мені спокою?

— Ось, подивись, із отими двома я провела вчора вечір, — я простягла синові фотографію.

— Ну, ти даєш, мамо! Хто ж оті красені?

— Я не знаю, звідки вони… Ти нічого дивного на фотографії не бачиш?

— Наче ні. Мужики як мужики. Правда, красені, як із журналу. Ну, якщо на тебе, мамусю, такі звертають увагу, тоді зрозуміло, чого в тебе так різко піднявся настрій. Ти в нас і гарна і ще молода! — розсміявся Роман.— Тільки заміж за когось із них виходити не поспішай…

— Яке заміжжя, ти що? Тільки жити починаю! — підтримала я жарт.

Поговоривши з годинку