Читати книгу - "Етюд із метеликом"

Такого від Маркуса не чекав ніхто. У липні він поїхав до Польщі. Сказав, що перед вступними іспитами до Львівської академії візьме участь у пленері молодих художників-урбаністів під Краковом. Пленер справді був, але чи брав участь у ньому Маркус, Вадим не знав. За два тижні отримав листівку із фотогра­фією старої Краківської ратуші й кількома рядками тексту на звороті. Маркус повідомляв, що вирушив у турне Європою і з кожної країни надсилатиме ось такі листівки. Вадим засміявся — ну й жартун, вирішив розіграти. Яке може бути турне Європою зі ста доларами в кишені? Адже Вадим точно знав, що, крім єдиної купюри із зображенням президента Бенджаміна Франкліна, інших грошей у Маркуса не було. На пленері обіцяли безплатне проживання та харчування в обмін на дві з новостворених картин, тож він і не переймався наявністю паперових знаків людського благополуччя.

Це вже пізніше Вадим визнає, що за всі роки їхньої дружби так і не пізнав справжнього Маркуса. Цей блакитноокий мовчун і меланхолік, такий на вигляд нерішучий, виявився навдивовижу наполегливим. І гроші, точніше, їхня відсутність, для нього не стали перешкодою. Він давно мріяв побачити найвидатніші пам’ятки Європи. І ось — узяв та й поїхав за своєю мрією. Мандрував автостопом. Підробляв на обід коли пензликом, а коли й мітлою чи лопатою. Німеччина, Франція, Італія й нарешті — Іспанія, Барселона, площа Ґауді.

Про каталонського архітектора, який прожив самітником і любив лише те, що робив, Маркус знав усе. Він готував себе до такого ж усамітнення (не відбивати ж кохану в найближчого друга!), і це ще більше підігрівало в ньому зацікавленість життям і творчістю Ґауді. Але одна річ знати, інша — бачити. Храм Святого Сімейства настільки вразив його, що він уже не полишав площу, на якій ладен був провести все життя. Так він поповнив лави вуличних художників. До осені малював пам’ятки архітектури, виконував портрети туристів. Цього вистачало на їжу й дешевий хостел.

Восени його «попросили» з Іспанії. Повернувся додому. Никав, як неприкаяний. Мама домовилася із сусідом, який займався євроремонтом, узяти безробітного сина в помічники. Той потім нахвалитися не міг — не думав, що «рафінований інтелігент, який нічого, важчого за пензлик, у руках не тримав», виявиться таким беручким до роботи. Маркус і справді ладен був працювати день і ніч. У нього був серйозний стимул — хутчіше зібрати необхідну суму для повернення до Барселони й отримання там дозволу на проживання. Вадим просив зачекати хоча б до Зелених свят — на цей день вони з Алею запланували весілля. Але Маркус вирушив у дорогу ще до Великодня.

Весілля не було. За тиждень до призначеної дати Аля поїхала на вихідні до батьків і від них раптом зателефонувала й повідомила, що передумала. Яке весілля, якщо в них фінанси співають романси? І допомоги чекати нема звідки: його мама аби собі дала раду на платню вчительки молодших класів і від її батьків марне чогось сподіватися, бо вони самі ледве зводять кінці з кінцями — тато знов без роботи, мама перебивається на половину платні в перукарні. Як їй все це остобісіло! Ця бідність, це рахування копійок, ця постійна економія скрізь і на всьому. Та й каструлі та пелюшки не для неї. Вона хоче бути вільною, хоче стати артисткою, чогось досягти в житті, побачити світ, принаймні побувати там, де народилася. Ах, вона ж так і не сказала Вадимові, що народилася не в Україні. А де? Навіщо йому це знати? Головне, вона європейка, і за законом може вважатися громадянкою тієї країни, де отримала свідоцтво про наро­дження. Може, їй навіть удасться продовжити навчання за кордоном, зробити кар’єру на престижній сцені. А чому б і ні? Хіба її червоний диплом нічого не вартий? Словом, хай Вадим влаштовує своє життя, підшукує собі іншу наречену, а їй більше не телефонує. Чому вона розлюбила його? А хто сказав, що розлюбила? Але сім’я та кохання — не одне й те саме… Чао-какао, любий!

На Вадима наче хто окропу вилив. Він нестямився, запанікував, спробував поговорити ще. Та Аля не відповідала. Він зірвався з місця, ускочив до маршрутки й поїхав на автостанцію, а звідти — найпершим автобусом до районного містечка, у якому жили Алині батьки. Ті знизали плечима: немає її, учора поїхала. Телефонувала йому сьогодні? Цілком можливо. Але не звідси, бо сьогодні доньки вже не було вдома. Куди поїхала? Невідомо. Сказала, щойно влаштується — повідомить. А що тут дивного? Вона в них така — змалку завжди все сама вирішувала.

Вони не хотіли говорити правду. Чи, може, Аля так веліла. Вадим не допитувався. Подумав тільки, що вона зовсім не схожа ні на тата, ні на маму. Як цій сіренькій пересічній парі вдалося народити таку яскраву й вольову доньку? Біля автобусної зупинки його наздогнав на велосипеді хлопчак років восьми. Він кілька разів освітив подвір’я своєю рудою головою, наче ліхтариком, коли Вадим розмовляв з Алиними батьками, а потім поїхав навздогін за ним.

— Чувак, ти Альчин бойфренд?

Вадим ледве стримався, щоб не вліпити запотиличника малому нахабі.

— По-перше, не ти, а ви. Хіба тебе в школі не вчили? А по-друге, тобі хоч відомо, хто такий бойфренд?

— Кавалєр, по-нашому, — навіть оком не кліпнув рудик. — Ти хіба телевізор не дивишся? Усі знамениті артистки мають бойфрендів. А правда, що наша Алька в заграничному кіні зніматиметься?

— Хто це тобі таке сказав? — здивувався Вадим.

— Хто-хто? Дід Пихто! Сам знаю. Алька моїй Райці обіцяла, що і її колись забере до себе — у неї там усе: і будинок величезний, аж на три поверхи, і тачка крута, ні, аж три тачки — «мерседес», «рено» і… ну ця, як її?… «ферарі»…

Малий загинав замазюкані чимось чорним пальці на лівій долоні й натхненно прибріхував. Але брехня явно виникла не на порожньому місці, і Вадимові раптом стало недобре.

— Там — це де?

— А я знаю? Може, в Америці, а може, ще десь. Хіба вона тобі не казала?

— Звісно ж, казала, — чомусь збрехав і Вадим. — Але веліла не видавати тобі цю таємницю.

Наступного дня він пішов до військкомату. А за два тижні написав заяву на звільнення з ансамблю, у якому працював майже рік після закінчення коледжу. Мама плакала, проводжаючи його, і то нарікала на вертихвістку-обманщицю, то заспокоювала сина: може, і краще, що ця зрадниця виявила свою справжню натуру до весілля, а не після нього. З такою набрався б лиха. Він відмовчувався. А як зізнатися мамі, що найбільше його лихо — розлука з Алею, що він ладен був би витерпіти все, аби тільки вона була поруч.

Поранення, військовий шпиталь, операція, реабілітація, нервові зриви, спроба притлумити біль алкоголем… Саме на цьому етапі його зупинив телефонний дзвінок від Маркуса.

— Ти вже дізнався, куди поїхала Аля?

— Звідки, Маркусе? Її предки оберігають цю інформацію, як штаб НАСА таємницю приземлення інопланетян на території США.

— А ти зараз сидиш чи стоїш?

— Ну, стою… А що?

— То