Читати книгу - "У сріблястій місячній імлі"

Чарлз Гарднер вважав, що має право дозволити собі цей невеличкий тріумф. Лейтенант тим часом затято мовчав, і лише репортер не зміг приховати зловтішної усмішки.

— Дядечко Сем, здається, знову був занадто самовпевнений, еге ж? — запитав він Чарлза. — Не ображайтеся на нього, це професійна хвороба. Краще сядьте-но в котресь крісло і поміркуйте гарненько. Я гадаю, ви вже маєте ідею щодо того, щоб моя газета ще сьогодні мала чудовий репортаж про все, що тут відбулося?

Вони поверталися коридором. Коли проминули поворот, репортер здивувався.

— Що це там за число? — спитав він і показав на стіну, де в маленькому квадратовому віконечку було видно число “12”. — Якщо не помиляюсь, то досі воно було однозначне!

Чарлз Гарднер зацікавлено підійшов ближче:

— Коли це — досі?

— Я побачив його випадково, коли ми ще тільки йшли до дверей!

— І ви вважаєте, що число змінилося?

— Я майже певен, що тоді воно було однозначне.

Чарлз Гарднер замислився.

— Гм… чи не могли б ви ще раз піти до дверей і вернутися назад? Коли підійдете до вхідних дверей, гукніть, будь ласка.

Репортер зник за поворотом. Раптом “12” перетворилося на “13”, і майже ту ж мить долинув репортерів голос.

— Ідіть назад! — гукнув учений.

Враз “13” перетворилося на “14”, і ту ж мить з’явився Вілкінс.

— Річ у тому, — пояснив Гарднер, — що, напевне, на відстані кількох метрів від дверей діє світловий промінь, а тут реєструється число перетинань: додатковий контроль для старого Джіма — чи не входив хтось до його фортеці, чи не ступнув… Стривайте! — У нього, здавалося, сяйнула якась думка.

— Містере Меттісон, чи не могли б ви підійти до рубильника? Коли я подам знак, вимкніть, будь ласка, струм, повернувши рубильник униз.

— І тоді двері відчиняться? — спитав лейтенант.

— Де там, спершу вони ще міцніше замкнуться!

— Тоді навіщо все це? — Сема Меттісона дратувало те, що він скотився до ролі асистента старого вченого.

Та Гарднер уже так перебрав усе на себе, що не звернув на це ніякої уваги.

— А ви, — сказав він репортерові, — сідайте на повороті коридора і, тільки-но світло погасне, пройдіть іще раз до дверей і назад.

Потім він дав рукою знак, Сем Меттісон слухняно вимкнув струм, репортер дійшов до дверей і гукнув:

— Вони таки не відчиняються!

Коли світло знов засвітилось, вони побачили, що замість “14” стоїть “16”.

— Чудасія! — буркнув Гарднер.

— Фотоелементи є тепер у кожному солідному магазині! — з досадою пробурчав Сем Меттісон. — Що в цьому чудного?

— Я не про це, — відповів Гарднер приязно. — Просто ваше уявлення про все, що тут сталося, здається мені неповним.

— Хай це вас не обходить, — перебив його лейтенант уже досить грубо. — Краще думайте, як нам звідси вийти!

— Стривайте, дядьку Семе! — втрутився репортер. — Усі ми зараз в одному човні, та я вважаю, що з нас тільки містер Гарднер може бути стерничим!

Чарлз Гарднер сказав примирливо:

— Сядьмо і поміркуймо. Все інше — марна справа.

Вони посідали. І раптом Гарднерові здалося, що огидного трупного смороду майже не чути. Звичайно, вентиляція! Техніка має бути зручною, і замок у дверях так само мас зручну систему, якої вони поки що не розгадали. Добре було затямити це собі.

— То що ж це за числа? — спитав репортер.

— Порахуйте самі! — відповів Гарднер. — Останнє число було шістнадцять. На моє прохання ви чотири рази перетинали промінь. Віднімемо чотири, і залишиться дванадцять. Далі — ми троє ходили до дверей і назад — отже, шість імпульсів, залишається таким чином шість.

— Слушно! — гукнув Вілкінс. — Це й була та цифра, що її я помітив першого разу.

— Отже, як бачите, — провадив далі Гарднпер, — а до того ми всі троє увійшли сюди, що становить три імпульси: залишається, отже, три. — Гарднер замовк, наче тим самим сказав усе.

— Ну, а далі? — спитав Сем Меттісон.

— Слухайте! — схвильовано гукнув репортер. — Тепер мені все ясно! Один імпульс, коли Баткінс ішов з дому, другий — коли повернувся. Отже — два. А від кого третій?

— Може, хтось зауважив, що двері відчинені, й вирішив погуляти по дому? — висловив припущення лейтенант. — Уявіть собі, скільки тут різних волоцюг!

— Але ж у такому разі той хтось має бути ще тут! — підхопився репортер. — Нам треба тут усе обшукати!

— А хто вимкнув світло? — спитав Чарлз Гарднер, не виказуючи ані найменшого хвилювання.

Інші двоє розгублено витріщилися на нього. Спершу подив відбився на обличчі репортера, а тоді вже й па лейтенантовому.

— Найімовірніше, — неквапливо пояснював учений, — що двері не відчиняються й не зачиняються, поки вимкнено струм. Джім Баткінс, отже, не міг вимкнути струм до того, як пішов з дому, бо за такої умови він не вийшов би. Струм мав бути увімкнений і тоді, коли він відчиняв двері, бо в іншому разі він би їх просто не відімкнув, це вже доведено містером Вілкінсом. Хтось мав вимкнути світло в ту мить, коли Баткінс відчинив двері. Цим, до речі, й пояснюється, що Баткінс із переляку не знайшов рубильника і збився з напрямку. Але хто це був?

— Тут справді немає іншого входу?

— Немає, цей факт був Баткінсовою гордістю… До того ж надійшов лист. Хтось же мав його послати.

— Який лист? — зацікавлено спитав репортер.

Чарлз Гарднер мовчки простяг йому листа, одержаного сьогодні після обід.

Лейтенант Сем Меттісон тупо розмірковував. Його страх як лютило, що він сидить тут склавши руки, наче школяр, тимчасом як, можливо, в котрійсь із шухляд у цьому домі лежать заховані речі, що ними директор банку міг би зацікавитися більше, ніж самим шантажистом: віддрукована копірка, записи в щоденнику або ще щось па зразок цього. Було, знов же, ризиковано шукати їх тепер, бо хто-хто, а репортер мав гострі очі. А проте не виключено, що обшук приміщення наштовхнув би на якісь сліди невідомого, що міг бути водночас і шантажистом, і грабіжником.

Він підвівся, зважуючи, з яких дверей слід починати. Аж ураз йому впало в око, що двері не мають ні ручок, ні замків. Та коли Сем Меттісон, недовго думаючи, підійшов до одних, вони самі відчинилися і ковзнули в стіну.

За дверима виявилися чисто прибрані, затишні й комфортабельні житлові приміщення: кухня, спальня — з одним тільки ліжком, як зауважив лейтенант, — і вітальня. Саме в ній Гарднер зробив відкриття, від якого він здивовано звів брови.

На столику біля крісла-гойдалки