Читати книгу - "Молоко з кров'ю"

— А тобі, я бачу, ще й нема біди ніякої? Га? З якимось німцем поганим тягалася і — не біда?! Га? Я б зрозумів, якби такого вибрала, щоби не соромно було… Як. Поперек, приміром, чи рівня… мені.

— Та де мені до вас, попереків?! — уїдливо.

Аж захлинувся. Знову по щоці — лясь!

— Мало тобі? — ще ближче до неї. — Чи, думала, жартую? Ні, люба, я тепер твій Бог. Що захочу, те і буде! І оце тільки такі в нас із тобою розмови тепер будуть. Зрозуміла?

Мовчить. Тільки очі вологими стали, бринить сльоза, ще слово — і покотиться.

— Давай намисто, — аж губи у Льошки затряслися.

Маруся вчепилася у намисто, заплющила очі, і, може, від того сльоза не втрималася, покотилася.

Відсахнувся, за коси Марусю вхопив та головою об диван. Впала. Він нахилився, намисто з її шиї стяг, відчинив вікно і жбурнув коралі в ніч.

— Ну все! — розсміявся, наче божевільний. — Однією проблемою менше. А тепер я тебе відпочивати проводжу — За коси вхопив і потяг по підлозі до кухні. — Знайшов тобі гарну кімнатку. Туди німці не потраплять.

Про німця згадав. Зупинився на порозі, жінчині коси відпустив, задихається. На Марусю недвижну глянув, загарчав, труси скинув і навалився на неї. Ґвалтував німе тіло по-звірячому. Як закінчив, ледь на ноги зіп'явся. Мовчки піт з чола стер, ухопив Марусю за руки і потяг…

На кухні відчинив двері комірчини, вбудованої у стіні, одним махом викинув з неї банки-склянки, поставив у комірчину табуретку, запхав Марусю і замкнув на замок.

— Ну як, жінко? — гукнув у замкнені двері. — Подобається?

Німець знову спробував підвестися хвилин через двадцять, коли тепло худого непоказного тіла, яким він збирався щедро поділитися з усіма зірками, вичерпалося несподівано і миттєво. Німець страшенно змерз. Сил від того не додалося. Додалося тваринного страху на смерть околіти посеред Марусиного двору і тим самим покласти на язики всьому Рокитному несподівану новину, яку обговорюватимуть не день і не два. «Ні, — випливла слабка, мов дитинка, думка. — Не можна мені тут помирати. Марусі тут жити».

Вікно в Марусиній кімнаті з рипінням відчинилося, і німець з майже дитячою вірою в диво озирнувся. І — наче не було осатанілого Льошки з Марусиним намистом на шиї, його важких кулаків, зламаної руки і страшної у своїй недвижності побитої Марусі. Наче сон. Онде — ніч. Біле, біле всюди — сніг… Віконце. Маруся жде…

Німець протер тремтячою рукою сліпі очі… Маруся?..

З вікна у сніг полетіли червоні коралі. Шибки — дзень! Зачинилося вікно.

Німець зціпив зуби і поповз до кучугури, куди впали коралі. Відкопав, долонями прикрив.

— Не хвилюйся, Марусю… Збережу…

Коли Льошка зачинив Марусю в комірчині, зателефонував серед ночі водію, наказав за десять хвилин бути, бо терміново у район треба їхати, і вийшов на ґанок, виглядаючи службову «Волгу», — німець уже закидав коралі снігом під бузковим кушем і, притискаючи до грудей зламану руку, плазував до своєї хати.

— Шефе! На вашому дворі наче стадо корів товклося! — зауважив водій, відчиняючи Льошці дверцята авто.

Льошка кинув на подвір'я лихий погляд: брудний сніг, багнюка, чорні плями крові та землі підталої. Губи скривив:

— Сніг впаде, знову все білим буде. Поїхали, а то я за твоїми балачками про справу забув.

Справа в Льошки була термінова: на ранок дістатися до райцентру і знайти вірного товариша Сьомку Григор'єва. Григор'єв — ще той жучара! Він і пораду гарну дасть, і допоможе з Рокитного виїхати. У будь-якому випадку, у цю трагічну нічну годину Льошка Ординський не бачив іншого виходу, як забрати Марусю з Юрком та облаштуватися на новому місці. «Студентська дружба — на все життя!» — подумки запевняв себе, намагаючись уявити, як піде розмова з Григор'євим, і намацав у кишені немалий стос грошиків. Хто-хто, а Льошка прекрасно знав студентського товариша.

Службова «Волга» дісталася районного центру о п'ятій ранку, і Льошка вирішив не чекати з візитом до Григор'єва хоча б до сьомої. Часу не було. Нерви здавали. Дорогою він устиг тричі обматюкати водія за надто велику швидкість і надто повільне просування до райцентру, та водій працював у нього не перший рік, тож змовчав.

У райцентрі Сьомка Григор'єв сам займав новий будинок на дві сім'ї, який свого часу збудували для фахівців.

— Уміє! — оцінив Льошка пролазливість Сьомки і постукав у двері. Не страшно! Вибачиться, якщо вихопить Григор'єва з солодкого сну.

Сьомка Григор'єв не спав. Надто карколомні події відбувалися у його житті нині, тому він просидів до ранку, креслячи на звичайному канцелярському папері схеми власного кар'єрного просування.

— Льоха? — Григор’єв не дуже зрадів. — Хоч би зателефонував.

— Сьомо, мені хана! — Усю дорогу Льошка вигадував причини, через які йому терміново треба виїхати з Рокитного, але зараз напруження скаженої ночі вилилося несподіваним одкровенням, і Льошка подумав, що це навіть на краще.

Григор'єв всадив Льошку в м'яке крісло у просторій вітальні, поставив на журнальний столик пляшку коньяку і спитав:

— Убив когось?

Льошка проковтнув чарку коньяку і за дві хвилини розповів Григор'єву про події цієї ночі й усе, що їм передувало.

— От, сука! — образився за друга Григор'єв. — І що тепер? Розлучишся?

— Стиць!

— Так… Розлучення — дуже погано для кар'єри. Комуніст, гарний сім'янин… Це — основа.

— Сьома… Поможи з Рокитного вибратися. Ти хоч і головний ветлікар району, але твій вплив…

— Ветлікар? — Григор'єв задоволено розсміявся. — Льохо, я вже місяць у других секретарях райкому партії ходжу.

Льошка очі вирячив — невже?

— Ну ти… жучара, Сьомо!

— Но-но! — демонстративно суворо погрозив пальцем Григор'єв. — Я перспективний керівник!

— Вітаю! Дідько! Давай обмиємо! Е-е-ех! А я без могоричу! — заметушився Льошка. — Сьомо. Так тепер — якщо твоя воля — ти ж можеш мене в районі пристроїти.

Сьомка Григор'єв скривився, наче від зубного болю.

— Рано, Льохо! Чи пізно…

Льошка насторожився. Намацав у кишені стос грошей.

— Сьомко. Ти ж не відмовишся допомогти старому другові?

Сьомка почухав потилицю і почав.

— Ти Важу Чараташвілі пам'ятаєш?

— До чого тут Важа? — Льошка і сам скривився, наче зуби прихопило — не міг посміхатися Григор'єву, коли той воду варить, замість того щоб врятувати його. Падло!

Сьомка підхопився, закружляв по вітальні, знову впав у крісло навпроти Льошки, озирнувся, як параноїк з манією переслідування, і процідив:

— Та-а-ак, спокійно! Тільки тобі розкажу! По секрету. Ти Важу пам’ятаєш?

Льошка кивнув.

— Так от. Я ж розповідав тобі… Сів на півроку «хімії» через свою жінку. А у жінки батько — велике цабе. Витяг Важу, помирив його зі своєю дочкою, анулював його