Читати книгу - "Lux perpetua"

— Ну, оце би було й усе, — він витер губу, виплюнув кров. — Ось ми й переконалися. До камери, Горн.

— Ми замкнемо тебе окремо, — запропонував Рейневан, разом із Самсоном допомагаючи Горнові встати. — А може, ти хотів би разом із Шиллінгом? Побалакаєте собі. За балачкою час не так довго тягнеться.

Горн кинув на нього в'їдливий погляд з-за опуху, що швидко набрякав. Рейневан знизав плечима.

— Твої люди, коли повернуться, випустять тебе. Ми тоді вже будемо далеко. А між іншим, щоб ти знав і щоб заспокоївся: я поспішаю, як Ланселот, на допомогу Гіневрі, яку викрав злий Мелеагант. Інші питання, в тому числі твої плани, мене тимчасово не цікавлять. Зокрема, перекреслювати їх я не збираюся. А таємницю збережу. Тому — з Богом. І не згадуй мене лихим словом.

— Іди до дідька.

* * *

На подвір'ї Гоужвічка, Сметяк і Заграділ отримали шкіряний мішечок, що його Шарлей випоров із сідла. Це було двадцять мадярських дукатів золотом, друга частина плати, обіцяна і належна після виконання послуги. Шарлей не був такий дурний, щоб давати їм усе відразу. Моравці, не зволікаючи, скочили в сідла і зникли вдалині.

— Поспіх зрозумілий і розумний, — прокоментував Шарлей, дивлячись їм услід.- їх повторна зустріч із Урбаном Горном могла би закінчитися неприємно. Зашморгом — у найкращому випадку, бо я не виключав би і повільнішої смерті. А це наочно нагадує мені, що й ми повинні чимшвидше віддалитися.

— Замість патякати, пришпор коня. В дорогу!

Підкови із гучним відлунням застукотіли під склепінням брами. А потім їх овіяв вітер, теплий вітер від Одерських верхів.

Вони рушили галопом по крутосхилу узгір'я, дорогою, яка вела в долину.

У долині вони в'їхали в ліси, в темну і вогку лісову улоговину. Улоговина вивела їх на безлісий схил.

Але тут дорогу їм перегородило з півсотні вершників.

Один, верхи на сивкові, виїхав поперед шерег.

— Рейневан? Добре, що я тебе бачу, — сказав Прокоп Голий, прозваний Великим, верховний гейтман Табора, director operationum Thaboritarum. — Якраз тебе я шукаю. Мені тебе нагально треба.

Розділ сьомий

у якому ми на деякий час залишаємо героїв у Моравії, щоби перенестися — у тому числі в часі — у місто Вроцлав. Яке, як з'ясується, іноді буває небезпечним містом.

— Антихрист, — схвильовано прочитав писар, схилившись над аркушем, — має бути з покоління Дана.

Він кашлянув, глянув на єпископа. Конрад Олесницький відпив з келиха, вдивляючись у прочинене вікно, яке відблискувало сонячними зайчиками. Здавалося, ніби він не слухає, ніби підготований текст його нітрохи не обходить. Та писар знав, що це зовсім не так.

— Святий Іреней, — він став читати далі, - так про антихриста править, що наприкінці світу прийти має, півчверта літ царювати, в Єрусалимі храм свій воздвигнути, силою царів підкорити, святих мордувати і всю Церкву Божу зруйнувати. Звати його мають з пророцтва Одкровення числом 666, а будуть се імена Евантас, Латейнос, Тейтан. Іполит Мученик одначе ж допасовує се 666 до імен Какос, Олікос, Аліттіс, Блауерос, Антемос і Генесірікос. Також і турецьке ім'я Магометіс припасовують, яке теж 666 значить, з грецьких літер, якими число се пишеться. А ще й те розсудити можна, що як від 666 одіймемо кількість риби, що її Петро виловив у Тіверіядському морі, а тогді помножимо на число моряків на судні, яким плив до Італії Павло, і поділимо на довжину ковчега у святині Божій за Книгою Вихід, достоту вийде каппадокійською мовою «Ioannes Hus apostata». Із сього всього виявляється незмірна безсоромність єретиків, котрі сему Гусові поклоняються. О, мізерні посланці антихриста! Уже вами антихрист таємні діла свої творить, коли таїнства та пожертви вимітаєте, коли на Триєдиного Бога і Пресвяту Діву богохульствуєте, коли божественність у Сина Божого, аби антихристові його приписати, однімаєте, коли всілякі незлагоди, злочини та мерзоту розсіваєте, коли всю істину святої віри католицької топчете. Боже! Помилуй вас.{9}

Писар опустив аркуш, тривожно глянув на лице єпископа Конрада, на якому, однак, усе ще важко було розпізнати хоч що- небудь.

— Добре, — врешті-решт оцінив єпископ, на превелике полегшення писарчука. — Цілком добре. Справді, виправити треба зовсім небагато. Там, де йдеться про мізерних гуситів, допиши ще: «О чехи, нікчемна слов'янська націє». Ні, ні, краще «низька і нікчемна…»

— «Низька, нікчемна і жалюгідна», — виправив Стінолаз. — Так буде найкраще.

Писар поблід, збілів, як папір, що його він тримав у руці, бо він угледів те, чого не побачив єпископ, який стояв спиною до вікна. А саме — як птах, котрий сів на підвіконня, перетворюється на чоловіка. Чорноволосого, вбраного в чорне, з трохи ніби пташиним обличчям. І з поглядом демона.

— Перепиши посталу, — жорсткий наказ єпископа вирвав писаря з остовпіння і повернув до реальності. — А коли перепишеш, віддай у канцелярію, хай там розмножать і рознесуть по костелах, пробощам для проповідей. Іди.

Писарчук, притискаючи свій твір до живота, схилився в поклоні, назгинці відступаючи в бік дверей. Єпископ Конрад важко зітхнув, відпив вина, дав знак пахолкові, що той може йому долити. У пахолка тремтіли руки, шийка карафи дзвеніла об край кубка. Єпископ жестом відіслав його.

— Ти давно не з'являвся, — звернувся він до Стінолаза, коли вони залишилися вдвох. — Давно не влітав у вікно, не тривожив мою прислугу, не породжував пліток. Я вже навіть починав було переживати. Де ж це ти був, сину, що робив? Дай-но вгадаю: вивчав у Сенсенберзі диявольські книги та гримуари? Одурманював себе гашш'ішем та отрутою з мухоморів? Викликав Сатану? Поклонявся демонам, приносив їм людські жертви? Мордував в'язнів у темницях? Втрачав підлеглих, своїх славетних Чорних Лицарів, на полях битв? Дозволяв утікати від себе зрадникам і водити себе за ніс шпигунам? Ну ж бо, сину, розповідай. Звітуй. Похвалися, якими з моїх наказів та розпоряджень ти за останній час знехтував. У який спосіб ти останнім часом псував мені репутацію.

— Ти закінчив, татусику?

— Ні, сину. З тобою я не закінчив. Але повір мені, мені справді кортить врешті-решт закінчити.

— Ну, якщо ти про це говориш, то все не аж так погано, — зблиснув зубами Стінолаз, зручно вмощуючись у низькому дубовому кріслі. — Якби я справді тобі допік або якби перестав бути корисним, ти покінчив би зі мною тишком і без попередження. І без жалю. Незважаючи на кревні зв'язки.

— Я вже тобі говорив, — примружився Конрад, — і не змушуй мене повторювати. Між нами немає кревних зв'язків. Я називаю тебе сином і ставлюся до